— Ми, здається, в якійсь кімнаті,— здогадувався Роман, обмацуючи вогкі стіни, які у цьому місці розступались довкола.
— Так, бачу, що від останнього разу, як я тут був, тобто дванадцяти літ, не проходила туди жива людина.
Викресав вогню удруге і запалив грудочку губки. При її слабенькому світлі показав у заглибині стіни на якісь тріски.
— Ось бачите, це смолоскипи, які приніс я востаннє. Вони вогкі, але біля них лежить ще золота коробочка з губкою та кресалом.
— Бачу тут якісь сходи! — замітив князь, якого вся мандрівка стала вже сама собою займати.
— Цими сходами підемо,— сказав грек,— але ще не швидко. Поки що мусимо ще одне полагодити, а для цього треба нам світла.
— Ба! Де ж його взяти? Смолоскипи, кажеш, вогкі! — відповів Роман.— Хіба пожди! У мене є дерев’яна дощина у піхвах меча.
Видобув ніж, протяв шкіру і здер її враз із срібним окуттям. Показалися дві тонкі дощини. Опісля вирвав з шапки вовняну підшивку, полупав дерево ножиком і швидко у виступі стіни розложив маленьку ватру. При димному світлі побачили мандрівники, що находяться у невеликій кімнаті. Перед ними був у стіні чотирикутний отвір, у якому видніли перші ступні нових східців.
— За мною, сюди! — показав Анастас ліворуч.
— Там теж нічого нема!
— Ба, побачиш!
І справді, коли підійшли, помітив Володимир, що це не одноціла стіна, а дві, які заходять одна за одну і залишають вузенький прохід десь униз.
— Бачите, це перехід. Він веде глибоко, глибоко вниз, аж до рівня Золотого Рога. Морська вода доходить аж сюди, а над нею ще на яких два лікті склепіння. Під ним був колись човник, яким можна було виплисти на залив, та тепер його нема. Та можна перейти вбрід, бо води всього на лікоть або півтора. Досі все йде гаразд. Може бути, що при повороті не можна буде перейти через церкву, а тоді тобі, князю, придасться цей перехід.
По хвилині опинилися всі наверху у довгавій комірчині, де панувала сутінь. Комірчина ця творила, видко, складову частину стіни самої палати або огорожі саду. Каміння, з якого збудована була стіна, не приставало щільно, тому різними шпарами падало туди світло дня. Анастас надавив щось у стіні, гейби свічник у церкві. І ось стіна розступилася, заскрипіли заржавілі завіси, а Анастас покрутив головою.
— Таки справді не було тут нікого ще з того часу. Тоді Теофано наказала намастити двері,— сказав.
Повними грудьми вдихували Володимир і його товариші чисте повітря після духоти підземелля. Вони були у густо оброслій виноградом альтані, посередині якої стояв стіл із гладженого граніту. Довкола були зручні широкі камінні лежанки. І стіл, і лежанки покривав грубий шар торішнього листя, пороху, просохлого болота, навіяного піску.
— А тепер ти, Романе, залишися тут,— сказав грек,— і якщо хто надійде і побачить тебе, то ти не гайся, чуєш? І вбий його! Убий його без огляду на те, чи це жінка, чи муж, старий чи молодий, цар чи помивач.
— Убити? Як-то? — почервонів Роман.
— Уб’єш, кажу! — зашипів грек.— Кров ця впаде на мене і на князя, коли ти не хочеш брати її на свою совість. Це ж не Дніпро, не Київ, це Візантія і Золотий Ріг, а ми граємо високу гру, гру за життя.
— Анастасе! — вмішався князь.— Я не хочу, щоб за мною у Влахерні падали трупи. У тебе є ріг, Романе. Задуй у нього, коли тебе відкриють. Не забувай, Анастасе, що ми обидва не греки, ані не варяги!
— Як-то, то ми й боронитися не будемо? — хвилювався грек.
Князь засміявся.
— Друге діло оборона.
— Заждемо, аж царівна вийде у сад. Чудова пора для проходу.
— Царівна?!
Та мандрівка була така дивна, що ніяка вістка не здивувала б тепер князя.
Імператорський сад на Влахерні займав собою півкруг, що вискакував вперед у місці, де стіна Теодосія підходила до Золотого Рога. Третя лінія укріплень служила вже за огорожу для самого саду, а вершки веж виглядали, наче високі альтани з кам’яними балясами. Вершок горбка вирівнювали цісарські будинки в одностайну площу, посередині якої містився доволі великий збірник води. Серед нього на штучній скелі виднів якийсь поганський божок, що виливав воду з амфори. Водяні лілії, кліщинець і косити і росли довкола, а далі від збірника води насадили садівники колом пальми, рожі, жасмин, під якими стояли лавочки для відпочинку. Наче промені, від цього осередку розбігалося двадцять довгих трикутних грядок, засаджених різнобарвними цвітами. Довкола збірника бігла широка стежка, посипана пісочком. Грядки перепліталися та губилися між групами чинар, лаврів, кипарисів, тінистими альтанами або штучними печерами з вапняка та строкатого зліпняка. Статуети Ероса, німф та сатирів раз у раз виринали з-поміж зеленого гілля, як би боялися золотистої бані і високого хребта влахернської церкви. Тому, що імператори здебільшого жили у Магнаврі, Порфіреоні або Буколеоні, божкаріфанатики патріаршого двора забули про віддалений Влахерн, який любила колись Теофано, а тепер Анна.
Хто перейшов добре стережені ворота, які вели з церковної огради у палату, цей опинився наче в старовинному Елізіумі32, де збереглися ще останки казкового світу класичної краси.
І ось за плечима чорноризця, наче за полум’яними безоднями Флягетону та за тихою течією Лети, розвернувся зразок цього забутого раю. Володимирові враз підіймалися груди, ніби при їзді верхи безмежними степами Подніпров’я. Якесь свійське повітря повіяло цілющою струєю розмаху. Ось тут находив він вимріяну волю людини, втілену у творах мистецтва за плечима чорноризої облуди.
Роман і Анастас відступили, бо гадали, що Володимир бажає залишитись сам-один зі своїми гадками. І вони не помилялися. Вони заховалися за густі кущі жасмину, які закривали собою тайний вхід у сад Влахерну, і стежили пильно, чи доріжками від церкви або палати не йдуть люди. У саду не було ні вдової душі. І незчувся володар сходу Європи, як дух його полетів у незнану країну вимріяного гаразду.
Стояв, сидів і роздумував довго, поки його думки не розвіяла жива постать.
Перед ним, вийшовши з-поза групи старовинних різьб, стояла дівчина. Синя, золотом ткана туніка обіймала чудові форми молодого, наче з рожевого мармуру витесаного тіла. Із-під чорних, гладко у вузол зав’язаних кіс та темних, мов крила крука, брів гляділи очі. Легесенький серпанок ослонював голову та шию дівчини. Один кінець спливав зліва вздовж тіла, другий підтримувала горі піднесена права рука, оголена, обнажена повище ліктя. У розхилених устах блищали двома рядами перлів непорочно білі зуби. Я усієї постаті бив маєстат33 свідомої себе краси, не холодної, не недоступної, а палкої, земної, хоча високої та світлої, як чар Афродіти.