— Надумався добре, достойний! — говорив заступник Скіллоса.— Мантія патриція, зворот усіх урядів і майна, корсунське намісництво. Мало тобі, так домагайся більше. А за це вистачить влити у вино чи страву кілька краплин із цієї пляшечки. Це варвар, поганин, ворог і до того небезпечний ворог!
— На таку приману ти мене не зловиш. Є дві причини, через які не можу тобі приобіцяти нічого. Перша це те, що я справді не бажаю від життя нічого, крім спокою. А такий мир найду тепер тільки під широкими крилами володаря Русі.
— А друга?..
— Що я люблю його, достойний доместику, і поважаю. Це лев та орел в одній особі.
— Отже, ні!
— Ні!
— Так бувай здоров! Не бійся, найдеться ще такий, що візьме нагороду. А тям свою присягу, під якою ми почали розмову.
Князь віддалився скоро від пристані і знову почув гамір вояків, що бенкетували, а там і голосний оклик "слава", який підняла рать при його появі. Він з ласкавим усміхом увійшов між варягів, випив чарку вина, вийняв ніж, відрізав собі із цілого печеного вола шматок м’яса і спокійно почав їсти, гуторячи з ватажками човнів. Романові казав приготовити для себе плящину вина і самому її берегти, а коли той здивувався, додав шепотом:
— Не забудь, що після бенкету приходить часто меч або отрута. Меч у наших руках, але отрута ні.
Поблід Роман, затривожився і пильно беріг вино, яке мав пити князь.
Тим часом від моря чути було звук рога, добре знаний кожному варягові чи полянинові, а вслід за тим заблимали у чорній ночі червонаві вогники.
— Ляйфр вернувся, Ляйфр!
— Ба, везе і дромони,— викрикували підпилі вже варяги.
— Га-я! Слава переможцеві! — гукали і хвилею пливли до пристані вітати переможця.
Ляйфр не втратив жодного гридня, ні одного човна, а привіз з собою кільканадцять суден з устя річки Роді я, над якою був табір Барди Фоки. На хвилину опустів майдан табору, де стояли столи з вечерею, і тільки великий князь залишився на своєму місці у товаристві прибічників.
Саме тоді, коли від пристані приходили варяги, з пітьми виринув Сікопулос у парадному одязі, оточений службою, а за ним ступав Анастас.
— Спізнюєшся, достойний,— засміявся приязно великий князь.— Певно, знову бігав ти на свій дромон за наказами боголюбивих імператорів. Але я,— тут підніс сильно голос,— я заказую убивати бранців, і кожний, хто це вчинить, умре!
Наче вертепна кукла грецьких скоморохів, зігнувся доместик царя аж до землі.
— Бачу, князю, що ти прогнівався на твого раба за те, що він виконав волю порфірородних володарів. Я гадав, що не слід мені непокоїти тебе справою, яку ти, певно, порішив з імператорами у золотокованій палаті ще до твого виїзду.
Облесний та заразом злобний усміх викривив уста доместика у відразливу маску хитруна.
У цій хвилині ввійшов Ляйфр, і Володимир, відвернувшись зневажливо від Сікопулоса, підняв чарку догори:
— Ось справжній переможець! Сюди до мене, любий герою, і заки одержиш дари від тих, що цінять твою перемогу, прийми цю чарку з рук того, хто цінить твою хоробрість.
Випив ущерть, а там і подав налиту чарку Ляйфрові. Цей узяв її, випив і відповів:
— За твоїм прикладом, конунгу, наче за ясним Бальдуром, ішли ми у святий бій, на твоїх очах згинули герої, яким валькіра подала щасливий жереб смерті. Слава їм за це! Слава князеві!
— Слава! Слава! — кричали варяги, захоплені словами князя, який відступав перемогу Ляйфрові, хоч сам її виборов.
Усі розсілися за столом і вже не звертали уваги на золото, яке передав Ляйфрові Сікопулос, та на похвальне слово, яке при цьому виголосив. Ляйфр також кивнув тільки головою, згорнув золото у мішок, а там поквапно зайняв місце праворуч Володимира. Під час загальної розмови, коли шум запанував над столом, Володимир нахилився до свого сусіда і сказав до нього тихцем:
— Затям собі того грека, що давав тобі дарунок від імператора. Цей чоловік бажає отруїти мене і має для цього при собі маленьку плящину з отрутою. На всіх богів Вальгаллі та Нільфгайму, не гляди на нього, Ляйфре, бо погляд твій зрадить тебе і мене. Ухопиш його сьогодні і перетрусиш його одяг. Якщо не найдеться плящина, так скажеш, Що при його розмові з Анастасом був ще хтось третій, і цей третій переказує йому, що деколи на варварській півночі поруч ведмедів і кабанів виводяться полози і лисиці. Його самого пустиш на волю і будь певний, що він ні словечка не згадає нікому про свою халепу. Зрозумів?
Спокійно встав великий князь із-за столу, кивнув на Романа й Анастаса, і по хвилині всі три ступали темною доріжкою до ряду кораблів при березі.
— Анастасе! Чи ти готов їхати зі мною?
— Я те саме бажав тобі порадити, милостивий! Не жди на військо, а їдь передом!
— Чому ж то? При війську завжди безпечніше!
— У нас ні! — усміхнувся Анастас.— У війську забагато мечів, ножів та на все готових горлорізів.
— Меч та ніж не лякають мене, тільки те, чого ти не сказав, хоч і мав на думці.
— Возьми, князю, гребців із дромонів. Між ними багато полян та болгар, а болгари радо послужать тобі.
— Не гребли б сліпі веслами, якби не месть видющих. Не поневолило б їх плем’я Святослава. А так...
— А так освободить їх рука Святославича! — закінчив Анастас.
* * *
Третього ранку після кривавого розгрому Варди Фоки низький та довгий човен опливав царгородський Фарос при в’їзді у Золотий Ріг. Якби не те, що на переді судна не було зміїної голови, кожний впізнав би вмить, що це варязький човен.
Плавці залишили за собою Буколеон, Порфіреон, Софію, Гіподром, Фарос, і човен в’їхав у Золотий Ріг. Тут було гамірніше, бо з передміських садів і хуторів їхали у вічний город цілі валки возів, візків, теліг, в’ючних звірят та цілі полки навантажених мішками людей. Вони везли і несли м’ясо, хліб, городину, рибу та всіляку поживу, якої потребує щодня велике місто. У двох місцях Золотого Рога два великі пороми перевозили приїжджих на той бік, а дві брами стояли настіж. На узбережжі вартові в кольчугах, круглих римських шоломах, з великими щитами, та не надто довгими списами берегли ворота. Та ні залога, ні перекупні, ні приворітники не звертали уваги на судно Володимира. Всі гадали, що хтось з руських гречників їздив на ніч ловити рибу у Боспор і тепер вертається. Без перешкоди допливли до Влахерну, якого копули й тераси в освітленні ранку видавалися казковими замками арабських оповідачів. Вкінці очам плавців показалися потрійні стіни "кесаря Теодосія", а за ними передмістя святого Маманта, де була церква ієромонаха Анфімія.