Генрі простягнув руку Джін-Луїзі, безвільно її опустив і пішов, не сказавши й слова. Джін-Луїза дивилася йому вслід.
— Ти все про нього знав?
— Певна річ.
Атикус ставився до Генрі, як до рідного сина, дарував йому ту любов, яка мала б належати Джемі,— і раптом Джін-Луїза збагнула, що вони стоять на тому самому місці, де помер Джемі. Атикус помітив, що вона здригнулася.
— Досі не можеш забути? — спитав він.
— Ні.
— Може, час уже оговтатися? Ховай своїх мерців, Джін-Луїзо.
— Я не хочу це обговорювати. Я хочу просто піти звідси.
— Тоді ходімо до контори.
Батькова контора завжди була для неї прихистком. Там було затишно. Там усі незлагоди якщо не розвіювалися, то принаймні не здавалися нестерпними. Цікаво, оце в нього на столі ті самі документи, папки, професійні матеріали, які лежали і тоді, коли вона забігала до нього по п'ятак, захекана, бо закортіло морозива? Батько завжди сидів на шарнірному кріслі, простягнувши ноги. Діставав з глибокої кишені жменю монет і витягав з неї омріяний п'ятак. Двері контори завжди були відчинені для його дітей.
Атикус повільно всівся і розвернув крісло, щоб бачити її обличчя. Джін-Луїза помітила мимовільну гримасу болю.
— То ти все знав про Генка?
— Так.
— Я не розумію чоловіків.
— Що ж, деякі чоловіки, які приховують гроші від своїх жінок, ніколи і подумки не обрахують бодай на цент крамаря. Чоловіки розкладають свою чесність по окремих поличках, Джін-Луїзо. Вони можуть бути бездоганно чесні в одному і дурити самих себе в іншому. Не будь такою жорстокою з Генком, він шукає своє місце в житті. Джек каже, тебе щось вельми непокоїть.
— Джек тобі розповів...
— Зателефонував щойно і сказав — окрім багато чого іншого,— що коли ти досі не ступила на стежку війни, то ось-ось ступиш. З того, що я почув, це вже сталося.
Отак. Дядько Джек йому розповів. Джін-Луїза вже звикла до того, що всі члени родини кидають її один по одному. Дядько Джек став останньою краплею — і до біса їх усіх! Чудово, вона йому все висловить. Висловить і поїде. Сперечатися з ним немає сенсу, то марна справа. Він її завжди перемагав у суперечках: за все життя їй не вдалося йому нічого довести, годі й намагатися зараз.
— Так, сер. Дещо мене дуже непокоїть. Усі ці засідання рад білих громадян, куди ви вчащаєте. Гадаю, що це все — мерзота, і саме це я вам оголошую зараз.
Батько відкинувся у кріслі.
— Джін-Луїзо,— промовив він,— ти не читаєш нічого, крім нью-йоркських газет. Не сумніваюся, що ти бачиш з тих рядків лише погрози й вибухівку. Мейкомська рада не схожа на ради в Північній Алабамі чи Теннессі. Наша рада формується й очолюється нашими ж людьми. Закладаюся, ти вчора побачила майже всіх чоловіків з нашого округу, і майже кожен з них тобі знайомий.
— Так, сер, побачила. Кожного чоловіка. Починаючи від того гада Вілоубі.
— Кожен з чоловіків мав, напевне, свою власну причину бути присутнім,— зауважив її батько.
"Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин". Хто це сказав?
— Так, але зібралися вони з однієї причини,— сказала вона.
— Я можу назвати тобі дві причини, які привели туди мене. Федеральний уряд і НАСПКН. Джін-Луїзо, яка була твоя перша реакція на рішення Верховного суду?
Це було безпечне питання. Вона відповість на нього.
— Я розлютилася.
Так воно і було. Вона знала, що оте рішення наближається, знала, яким воно буде, гадала, що готова до нього, та коли купила на вулиці газету і прочитала її, мусила зайти у перший-ліпший бар і випити нерозбавленого віскі.
— А чому?
— Тому що нас знову намагалися вчити, як треба жити...
Батько широко усміхнувся.
— Ти реагувала у відповідності до свого походження. Коли ти почала працювати головою, що саме ти подумала?
— Нічого особливого, але я злякалася. Все здавалося навиворіт — воза ставили перед конем.
— А саме?
Він її випробовує. Нехай. Вони на безпечному ґрунті.
— Ну, намагаючись задовольнити одну поправку, вони знищили іншу. Десяту[43]. Це невеличка поправка, усього в одне речення, але, схоже, вона означає найсуттєвіше.
— Ти сама до цього додумалася?
— Звісно, сер. Атикусе, я нічого не знаю про Конституцію...
— А мені здається, що ти доволі підкована у конституційних питаннях. Продовжуй.
Продовжувати що? Сказати, що вона не може дивитися йому в очі? Вн хоче, щоб вона висловила своє бачення Конституції — будь ласка.
— Що ж, аби задовольнити реальні потреби невеличкої частини населення, Суд запропонував дещо жахливе, що може... може вплинути на більшість людей. Зашкодити їм. Атикусе, я на цьому мало розуміюся, але все, що захищає нас від того, що хоче розпочати один розумник, це наша Конституція, а тут раптом Суд безтурботно відкидає повністю цілу поправку. Ми маємо систему стримувань і противаг і таке інше, але насправді не схоже, що існує стримування Верховного суду, бо хто б узяв на себе таку відповідальність? Господи, я говорю, як в акторській студії.
— Що?
— Нічого. Просто я намагаюся сказати, що прагнучи діяти справедливо, ми потрапляємо під загрозу, яка може поламати наш спосіб життя.
Джін-Луїза запустила пальці у волосся. Подивилася на ряди книжок у брунатно-чорних палітурках і судові звіти на полицях. Глянула на вицвілу фотографію Дев'яти Стариганів[44] на стінці ліворуч. Цікаво, Робертс[45] іще живий? Вона не пам'ятала.
— Отже, ти кажеш...— голос батька звучав поблажливо.
— Так, сер. Я кажу, що небагато тямлю в управлінні чи економіці, та й не хочу в цьому розбиратися, але я добре знаю, що Федеральний уряд для мене, одного маленького громадянина,— це, головним чином, похмурі коридори, у яких ми безкінечно чекаємо. Що далі, то довше ми чекаємо і більше втомлюємося. Оці старі мухомори на фото все розуміли — але зараз, замість проводити це належним чином через Конгрес і законодавство штатів, коли ми намагалися все виправити, ми тільки полегшуємо їм організацію нових коридорів і довшого очікування...
Батько випростав спину і засміявся.
— Ну я ж казала тобі, що зовсім на цьому не розуміюся.
— Доню, та в тебе такий консерватизм стосовно штатів, що Рузвельт поруч з тобою видається лібералом.
— Я консерватор?
— Тепер, коли я адаптувався до жіночої логіки, гадаю, ми з тобою віримо в одне й те саме.