Генрі поглянув на Джін-Луїзу. Вона дрімала.
"Я її істинний володар,— подумав він,— я — понад усякий сумнів". Відтоді як вона жбурляла у нього камінці; відтоді як їй мало голову не відірвало, коли вона гралася з порохом; відтоді як вона наскакувала на нього ззаду і затискувала у жорсткому напівнельсоні, поки він не просив пощади; відтоді як вона одного літа хворіла й у маренні кликала його, Джемі та Ділла... Цікаво, де зараз Ділл. Джін-Луїза мусить знати, вони спілкуються.
— Кохана, а де тепер Ділл?
Джін-Луїза розплющила очі.
— Востаннє він писав мені з Італії.
Вона ворухнулася. Чарльз Бейкер Гарне. Ділл, її сердечний друг. Вона позіхнула і задивилася, як машина ковтає білу лінію на шосе.
— Нам ще далеко? — спитала Джін-Луїза.
— Миль десять.
— Уже відчувається, що річка десь поруч.
— Ти, напевне, наполовину алігатор,— пожартував Генрі.— Я нічого такого не відчуваю.
— А Двопалий Том ще тут?
Двопалий Том водився всюди, де була річка. Він був геній — копав тунелі під Мейкомом і ночами пожирав свійських курчат; одного разу він подолав відстань від Демополіса до Тензаса. Він був такий старий, як і сам округ Мейком.
— Може, ми його сьогодні зустрінемо.
— А чого ти раптом спитав про Ділла?
— Не знаю. Просто згадав його.
— Він тобі ніколи не подобався, правда ж?
Генрі усміхнувся.
— Я ревнував до нього. Він монополізував вас із Джемі на все літо, а я мусив їхати додому одразу по закінченні шкільних занять. У мене вдома гратися не було з ким.
Джін-Луїза затихла. Час зупинився і поволі поплив у зворотний бік. Тоді чомусь завжди було літо. Генк повертався до магері й не провідував їх, і Джемі доводилося задовольнятися товариством молодшої сестри. Дні були довгі, Джемі виповнилося одинадцять, і все йшло за звичним порядком. Брат і сестра спали на задній веранді, в найпрохолоднішому місці в усьому домі. Спали там від початку травня і до кінця вересня. Джемі, який прокидався на світанку й одразу починав читати у себе на розкладайці, тицьнув Джін-Луїзі в обличчя футбольний журнал і спитав: "Хто це, Скауте?"
"Джонні Мак Браун[18]. Може, пограємося?"
Джемі помахав перед нею сторінкою:
"А тоді хто це?"
"Ти",— відповіла вона.
"Гаразд. Клич Ділла".
Ділла кликати не було потреби. Затремтіла капуста на городі міс Рейчел, застогнав паркан у дворі, і Ділл уже тут. Ділл був свого роду дивиною: родом з Меридіана, штат Міссісіпі, він добре знався на тому, як треба жити в цьому світі. Щоліта він приїздив до Мейкома гостювати у своєї двоюрідної бабусі, яка мешкала по сусідству з Фінчами. Ділл був низенький, кремезний, білоголовий, з обличчям янгола і хитрістю горностая. Він був на рік старший за Джін-Луїзу, проте вона була вища за нього на цілу голову.
"Привіт,— сказав Ділл.— Граємося сьогодні у Тарзана. Тарзаном буду я".
"Який з тебе Тарзан",— пхикнув Джемі.
"Я — Джейн",— сказала Джін-Луїза.
"А я не хочу більше бути мавпою,— заявив Ділл.— Вічно мені доводиться грати мавпу".
"Тоді що, ти будеш Джейн? — спитав Джемі й натягнув штани.— Граймося в Тома Свіфта. Я — Том".
"А я Нед",— закричали Ділл і Джін-Луїза водночас.
"Не будеш ти Недом",— це вже вона Діллові.
Ділл аж розчервонівся.
"Скауте, ти завжди забираєш собі другу головну роль. А я ніколи не буваю другим головним героєм".
"Хочеш посперечатися?" — спитала вона чемно, але стиснула кулаки.
Тут утрутився Джемі.
"Можеш бути містером Деймоном, Ділле. Він кумедний і в кінці всіх рятує. А ще він повсякчас щось благословляє".
"Благословен мій страховий поліс,— Ділл засунув великі пальці за уявні підтяжки.— Ну, гаразд".
"Що будемо розігрувати? — спитав Джемі.— "Аеропорт в океані" чи "Летючу Машину"?"
"Вони мені всі набридли,— сказала Джін-Луїза.— Вигадай сам якусь історію".
"Добре. Скауте, ти будеш Недом Ньютоном. Ти, Ділле,— містером Деймонодо. Ну от, Том у своїй лабораторії працює над одним приладом, який може бачити крізь кам'яні стіни, і тут приходить отой чоловік і каже: "Містере Свіфт!" Я — Том, тож я кажу: "Так, сер", а..."
"Ніщо не може бачити крізь кам'яну стіну",— перервав його Ділл.
"А ця штукенція може. Коротше, цей чоловік заходить і каже: містере Свіфт!"
"Джемі,— сказала Джін-Луїза,— якщо буде цей чоловік, то нам потрібен хтось іще. Хочеш, я збігаю по Беннета?"
"Ні, цей чоловік з'являється ненадовго, я просто перекажу його роль. Починати історію повинна ти, Скауте..."
Роль "того чоловіка" зводилася до повідомлення молодому винахіднику, що один знаменитий професор уже тридцять років пропадає у Бельгійському Конго і прийшов час його звідти витягти. Ясна річ, він звернувся по допомогу до Тома Свіфта і його друзів, і Том радо ухопився за ймовірну пригоду.
Всі троє залізли у Летючу Машину — широкі дошки, які вони давним-давно прибили до найтовстіших гілок платана.
"Тут нагорі страшенно гаряче,— промовив Ділл.— Ух-ух-ух".
"Що?" — здивувався Джемі.
"Кажу, тут страшенна спека, бо ближче до сонця. Благословенні мої довгі кальсони".
"Та ні, Ділле. Що вище піднімаєшся, то холодніше стає".
"А я думаю, що стає гарячіше".
"А от і ні. Що вище, то холодніше, бо повітря розріджується. А тепер ти, Скауте, кажи: Томе, куди ми прямуємо?"
"Я гадав, що ми вирушили до Бельгії",— здивувався Ділл.
"Ви мусити спитати про це, бо той чоловік сказав тільки мені, а я ще вам не переповів, зрозуміло?"
"Зрозуміло".
Коли Джемі розтлумачив їм їхню місію, Ділл спитав: "Якщо цей професор так довго пропадав, звідки відомо, що він не загинув?"
"Той чоловік розповів, що прийшов сигнал із Золотого Берега: професор Віґінс перебуває..." — почав пояснювати Джемі.
"Якщо від нього приходять звістки, чого ж вважають, що він пропав?" — втрутилася Джін-Луїза.
"...що він перебуває у загубленому племені мисливців за головами,— відмахнувся від неї Джемі.— Неде, маєш гвинтівку з рентгенівським прицілом? Кажи — маю".
Вона сказала: "Маю, Томе".
"Містере Деймон, ви запасли достатньо провізії на Летючій Машині? Містере Деймон!"
Ділл рвучко став струнко.
"Благословенна моя скалка, Томе. Так, сер!!! Хе-хе-хе!"
Діти приземлилися на околицях Кейптауна, і вона заявила Джемі, що він вже цілих десять хвилин не давав їй ніяких реплік і вона далі не гратиметься, якщо він такий.