Ідеї

Сторінка 4 з 5

Кобилянська Ольга

Признаюся, що як у першій хвилі думка пані С. немило вразила мене, так опісля зайняла мене. Не тим, що я перейнялася планом вийти заміж і "забезпечити" свою долю на будуче. Я ніколи своєю будучністю чомусь не журилася. В мене жили ще родичі, я була сильна і здорова. Життя і його об'яви займали мене тисячу раз більше, як моя власна "будучність". Та я зайнялася думкою пані С. просто тому, що вона була сама собою цікава, нова і мала в собі романтику. Романтика, хоч куди, а жінок усе притягає. А тут було щось переді мною, мов залізними дверми зачинене.

Пані С. вірила справді в якісь "призначення" долі і оповідала мені не раз такі чудні події, що я мусила мимоволі над тим застановлятися. Може, то єсть щось, як казав Гамлет, більше, між небом і землею, ніж наша шкільна мудрість утримує. А от і деякі великі люди ввійшли в містику. Чому не мало би на тім щось бути?.. Але тепер не вільно було подібні думки голосно виявляти, щоб не попасти на глум. Тепер панував ще тверезий реалізм і клав на все свою печать.

По балаканці з панею С. я допізна не могла заснути.. А коли врешті заснула, то мені снилося, що я була жінкою якогось багача, заложила взірцевий заклад виховавчий для убогих міщанських дівчаток і виховувала їх при помочі учительок для "будучини". Свого мужа я десь мала обік себе, та на очі не бачила...

. . . . . . . . . .

Місяць пізніше я про все те забула. Та кілька день потім з'явилася пані С., пригадуючи, щоб я з нею їхала до Н. Просила і вмовляла так щиро, що ніяк було мені відмовити їй, тим більше, що мене кортіло піти до опери і почути одну славну співачку.

В Н. ми були зайняті від "ранку до вечора". Я повідвідувала своїх знайомих, забігала кілька разів до бібліотеки, попадала в різні книгарні, позакуповувала деякі інтересні і нові діла, познайомилася в одної мені здавна симпатичної письменниці з двома літератами, з котрих один, не малорос, зацікавив мене своїми працями надзвичайно; і, повернувши до готелю, я почала натискати на паню С., щоб ми виїхали вже завтра додому. Там ждали на мене різні кореспонденції, доволі важні для мене, і я квапилася з від'їздом.

— Ще маємо одну справу залагодити,— сказала мені пані С. преспокійно.

— Яку справу?

— Маю в однім місці зложити значнішу суму грошей і не хотіла б їх цілком сама відносити. Не вмію скоро числити і боюся компрометації. Будьте ласкаві, підіть зо мною.

Ми пішли, розмовляючи, поки не опинилися перед гарною кам'яницею, а при вході її я прочитала на таблиці: "Др. Остап Підойма — адвокат".

— Отже, се ми йдемо до адвоката? — спитала я мимоволі.

— Так,— відповіла пані С,— до адвоката.— А потім додала тихше:— Се ми до нього йдемо.

— До кого? — спитала я з зачудуванням, забувши при тім як на смерть, кого вона мала на думці. Від часу нашої романтичної дискусії я була така ненастанно зайнята, що про свої інтереси не мала цілком часу застановлятися.

— Які ви недогадливі! — відповіла моя товаришка.— Адже ж до того панка, про котрого я вам чотири неділі передом говорила. Забули вже?

Я забула. А коли пригадала, то станула як опарена. Сором обгорнув мене. Прикрий, глибокий сором, а потім препогане почуття упокорення.

— Я не піду! — кликнула я зворушена і подалася бурливо назад.— Не піду!!

Блискавкою опинилася вона коло мене. Ніколи не бачила я її такою рішучою і залізною, як у тій хвилі. Вхопила мене за руку, всунула її в свою руку і майже просичала з нетерпеливості:— Тепер уже підемо. В тій хвилі вами кермує фальшиве чуття, якому ви не повинні улягати. Ви ж не понижаєтеся, зайшовши до чесного чоловіка. Ваша честь ні в чім не стоїть вище від його.

Коло стола, заваленого паперами, сидить щось дрібне і пише. Тепер обертається до нас... і о боже!! що я побачила? Хто се був? Чи се яка малпа сиділа в великім поручневім кріслі, шимпанзе якесь?.. Чи се був той чоловік, оспівуваний моєю товаришкою, що піднявся тепер із крісла і, звертаючи до нас своє невимовно погане лице, вибалушив на нас якісь цілком мов цибулі круглі очі, котрих вираз мене аж заболів. Той?

Але той сам!

Він усміхнувся, а пані С. отворила уста, і в тій же хвилі поллявся "потік красномовства". І не знаю як, що і коли, але коли я неначе непритомна витріщалася на нього, наговорила вона масу речей і неначе мені перед очима перемінялася. Стала солоденька, привітна, граціозна і аж "стелилася" з ласкавості, чи то ушанування до його особи, і се, як мені видалося, з потайної обави, що могла би сказати щось таке, що могло б викликати його незадоволення. Не стану те все повторяти, що переговорилося, бо воно завело би мене задалеко і не належить сюди. Але скажу лише те, що коли назвала мене йому по імені, він був (так бодай мені здавалося) мило вражений. Подав руку, стискуючи мою правицю раз по разу щиро, запевняючи мене тепло, що одно з його найкращих бажань нині сповнилося, а то, що пізнав мене особисто.

Якраз — запевняв мене — мав на думці писати до мене в одній справі, а навіть задумував мене особисто відвідати, чого вже давно бажав; лише він завсіди так прикований працею до дому, що годі своїм особистим бажанням дати волю. Та от судьба ласкава завела мене, мов "ясну зорю", в його дім, і він мені вдячний.

. . . . . . . . . . .

А я ніби заніміла.

Моя фантазія, звичайно жива, готова до жартівливих скоків, зомліла, опустивши крила вниз, думки в мене повривалися, слова позастрягали десь у горлі і я лише глянула довкола себе за кріслом, щоб якнайскоріше сісти.

. . . . . . . . . .

Ані я слухала докладно, що він далі говорив, ані застановлялася, що йому відповісти, ані який він там собі ще й дальше був, благородний, чи інтелігентний, чи який уже там інший — я лише відчувала всіми нервами, що різниця між мною і тим чоловіком була такою безоднею, котру виповнити і довести до якоїсь гармонії або симпатії між нами не стало би навіть цілого мого життя.

Він був справді чесний чоловік. І інтелігентний, і заможний, був справді один із найщиріших борців у боротьбі за права нашого народу. Сама благородна, щира душа для близьких і далеких, а однак — ніколи, ніколи і ні за що в світі не була б я з тим чоловіком злучилася. Ні за жодну ціну з ним разом для "народу", для "ідей" працювала.