Ідеї

Сторінка 2 з 5

Кобилянська Ольга

— Не розумію, як можна в'язатися задля маєтку, хоча б і в жертву своєму талантові, з якоюсь немилою особою! — мовила з легкою погордою учителька.

Вона все іритувалася подібними висловами гумориста, і лиш рідко коли могли отсих двоє гарних людей договоритись спокійно до кінця. Завсігди роздразнював отсей чоловік своїми реалістичними та тверезими поглядами і незвичайно щирим заявлюванням своїх думок ту вразливу, потрохи артистичну вдачу, що справді не зазнала ще багато дотиків гострішої долі.

— Не знаю, чому се має бути зараз якась "немила особа", прим., і от та, з котрою оженився маляр! — боронився він з неповорушним супокоєм, усміхаючися лиш очима.— По-моєму, нема на світі жодної немилої особи, коли лише оглянемо спокійно і без пересудів кожду. Особливо щодо жінок... я міг би хоч би й зараз оженитися з кождою!

— З вами взагалі не можу поважно говорити, бо ви впадаєте з одного екстрему в другий,— відповіла роздразнено учителька.— І не трактуєте ніяку річ поважно.

— Я впадаю в екстреми? — запитав він з комічним супокоєм.

— Ви!

— Я кажу, що можна задля маєтку оженитися артистові з панною і жити в мирі і в згоді, працювати ліпше і свобідніше, як у журі за хліб насущний, марнуючи час і енергію, заслонюючися якимсь дуже проблематичним аргументом, що буцімто без любові женитися годі, а їй краще знов зі своїм маєтком забезпечити йому долю і удержати для штуки, як на самоті з нудьги з розуму сходити, коли нема настільки сили і духу, щоб самій боротися з життям. А далі кажу, що на світі нема жодної немилої людини, особливо ж панни, і що я міг би з кождою хоч би й зараз оженитися, і через те ви вже не можете договоритися зо мною "до кінця". Одначе як ні, то ні. Ви поклонниця Метерлінків, романтизму, містики; представительна самої "ніжності" і тонкості, а й — жорстокий реаліст, матеріаліст і противник усяких так зв. фантасмів і мрій красних і некрасних,— де ж ми коли згодимося? Може, те, чого я бороню, дограває вже до кінця свою роль й уступить місце цілком новим ідеям. Ідеям про "збільшення душі", про любов "навпомацки" і т. п.— і де ж ми годні згодитися?.. Ми можемо лише боротися і в кінці радуватися здобутками в постаті молодіжі і в постаті літературних і інших артистичних творів. А як ні, то нехай правда буде на вашій стороні. Одначе...— додав, як перше, усміхаючися,— може, підійме хто інший мною кинену рукавичку і захоче посперечатися? Як уже не задля самих принципів, то бодай на те, щоб ввести душу в розмах.

— Сперечатися з вами не думаю, але запротестувати проти вашого принципу можна,— обізвалася нараз одна немолода вже дама нашого гурту. Се була вдова по однім редакторі, удержувалася виключно з праці пером і визначалася великою інтелігенцією та енергією. Про неї говорено, що хотіла в своїм найкращім дівочім віці, саме в вісімнадцятім році життя, виходити замуж за одного старого вченого, не бачивши передом ані разу, лише тому, що чула, що він посідав величаву бібліотеку, відбував великі подорожі і міг їй дати нагоду виобразуватися. Вона написала йому лист з такою пропозицією і лише завдяки чистому випадкові сей лист не дійшов його рук.

— Стою на тім,— сказав гуморист,— що мотором усяких рухів, особливо в штуці і науці, як учить нас і історія штуки, є добробит і хліб.

Вона усміхнулася і умостилася вигідніше в кріслі, поглянувши на хвилину крізь вікно.

— Бувають випадки,— сказала звільна,— що подружжя заключаються на маєткових умовах, як се бачимо часто поміж селянами і жидами, і дуже добре тримаються. Часом знов заключають подібні собі таланти зв'язь, щоб одно одного довершало. Се, здається мені, лупається вже рідше і вимагає головного мотора — розуміння одного другим.

— Се друге уходить,— перебила живо учителька.— Але те перше, "задля маєтку", се рішуче некультурність.

— Те, що ви називаєте некультурністю, добра пані,— закинув уже поважно гуморист,— буває іноді ідеальніше, благородніше і далекосяжніше, як часом і сам який твір штуки.

Вдовиця мовчала хвилину, немов надумуючися, потім обізвалася, окинувши присутніх живим поглядом.

— Отсе, що буду оповідати,— то все з мого життя. Не видумане, ані прикрашене фантазією, ані задля оборони яких "принципів" скомпоноване, а так собі просто з живого життя схоплене.

У мене було від наймолодших літ почуття національне таке сильне, любов до люду така інтенсивна, що можу без пресадки сказати, я була б дала і життя за нього. І тому, що в мене душа була звернена на суспільність і народні справи вже так зарання, я не була в буденнім змислі слова "молодою". Мої ровесниці гуляли, веселилися, забавлялися, а я все вчилася і читала. Там, де вони ще легкодушно усміхалися, я вже болізно морщила брови. Мої ідеали були; бачити свій народ сильним, на рівні з іншим народом, культурним, жінок його укінченими типами, гідними репрезентантками його, і силою, з котрою мож було у всіх випадках числитися. Тому не бачила я, опріч науки, народних справ і праці, нічого коло себе.

Я заєдно думала: всі ми повинні різьбити самі себе. Всі. Чого ждати? Де був той артист, що мав сам приступити до нас, покласти руку свою на нас і витворити з нас свідомі характери, діячів, типи і якусь світову колонію? Де він?

Мені приходили іноді божевільні думки в голову. Я бачила себе "вічним жидом", що ходив від хати до хати, від села до села, від столиці до столиці і будив братів і сестер своїх до різьблення самих себе. Передовсім спершу: чисто самих себе.

Коли чоловік молодиц, то життя, здається, належить двічі до нього. В нього віра в мрії, в ідеали, є надія на будучність. Але коли він уже старіється, то почуває себе неначе підстрелена птиця. Тяжко вже вгору здійматися... Знаєте, мабуть, поважну гумореску з моїх дівочих літ, як я хотіла вийти замуж за старого вченого, щоби мати нагоду набрати високого образування, якого мої добрі, але убогі родичі не годні були подати. Окрім моїх найщиріших приятелів не повірить, певно, ніхто, що причиною того помислу було справді одиноко лиш те якесь майже хворобливе бажання освіти в найтоншім стилі! Я також хотіла посвятити життя своє ідеям, котрі надносив дух часу, хотіла працювати, де лише треба жіночої сили: на полі соціалізму, жіночої емансипації, національнім — не знаю, врешті, на чім...