На Юдковім грунті справді робота кипіла. Двадцять робітників працювало коло ям, черпали кип’ячку, зливали в бочки, накладали на вози або уставлювали в великій, наскорі збудованій шопі. Тут же й боднарі з дощок збивали бочки, ковалі обтягали їх обручами, теслі докінчували будування шопи — одним словом, на недавнім пустирі клекотіла правдива фабрика. А посеред усього того клекоту, як муха в окропі, збивався Юдка, розрадуваний, щасливий, випростуваний і порядно одітий, ніби перероджений. Двадцять других робітників копало нові ями.
— Дай боже щасливо! — сумовито сказав Яць, входячи між той робучий, гомонячий і рухливий люд.
— Дай боже! — відказав Юдка. — А, пан Зелепуга! — скрикнув, обернувшися і зуздрівши Яця. — Як ся маєте, пане Зелепуго?
— Кепсько ся маю, Юдко! — відказав Яць. — От тобі бог щастє післав, а я твої гроші закопав і нічого не маю.
— Глубоко-сьте вже? — спитав Юдка.
— Маю чотири ями по дванайцять сажнів.
— У мене бог дав на шестім сяжні, — сказав Юдка, — але то божа воля. Треба вам копати дальше, то й у вас буде, певно буде.
— І я так міркую, що буде. Що ж, коли не маю за що копати дальше.
— Не маєте за що? То кепсько!
Юдка задумався. Яць тим часом зависним оком роззирався по тім полі, що недавно було його, котре не раз в гніві проклинав за неродючість. "Отже, мої прокляття на мене самого спали! — думав бідолаха і знов заплакав. — Нині все те могло бути моє! Та бог, видно, не хотів. Поле видало свої скарби, але не мені!"
— Ну, не сумуйте, Яцю, — сказав по хвилі Юдка. — Може, то бог дасть, що ще все буде добре. Знаєте, що я вам скажу?
— Ну, що такого?
Юдка відвів Яця набік за шопу і сказав:
— Купив я від вас той грунт — біг заплать вам за него! Купив я єго дешево, по 80 ринських за морг. Знаєте, яко довголітній либак, міг я найліпше знати, де швидко кип’ячки докопатися. І я не ошукався. Міг би я був вам відразу дати по сто ринських за морг, як ви жадали, але все-таки торгувався. Ну, що, чоловік чоловіком, а при тім я й боявся, що ану ж грошей на копанє не вистане. Тепер друга річ. Гріх би-м мав, якби-м вам у вашій біді не допоміг. Ось вам ще 80 ринських до тамтих грошей. Як ви самі цінили, так вам даю, щоби вам на мене завкридно не було.
Тота доброта Юдки до глибини зрушила Яця. Хоть і як не любив "жидівського насіння", то все-таки в пориві вдячності поцілував руку, котрою Юдка подав йому пачку банкнотів.
— Нехай вам бог стокротно віддасть, Юдко! — сказав хлоп. — Я вам тої доброти до смерті не забуду.
— Тілько знаєте, що я вам пораджу, Яцю, — сказав Юдка. — Не розкидайте ви тих грошей на чотири ями. Затим часом забийте три і копліть тілько одну, то так швидше до нори дійдете.
На тім і розсталися. Юдка побіг до своїх ям, і Яць, повен нової надії, полетів додому. Хоч і як тяжко було йому рішитися — забити три ями, то все-таки тяжкий досвід з недостачею грошей і маленька на дальшу роботу одержана сума доконче наказували потіснитися. Забив три ями, відправив більшу часть робітників, задержавши тільки двох. Розрахував собі одержані гроші на дні і з серцем, б’ючим, мов у лихорадці, облічував, кілько днів ще треба буде робити.
А робота йшла тепер звільна. Замість м’якої глини прийшов твердий лупанець, котрий треба було ламати оскарбами, бо рискалі не йшли. В ямі в такій глибині почала бути задуха: треба було купити млинок, котрий відразу пожер значну частину грошей. Помалу, сумно йшла робота, тільки Яцева гарячка щораз більше змагалася. Адже ж кожда хвиля, кождий удар оскарба могли принести йому рятунок, міг пробити вхід до пожаданого скарбу. Раз у раз хотів сам бути в ямі; майже насилу треба було його витягати з неї, щоб ішов їсти або спати. І спати не міг. Щоночі чув крізь сон властивий шипіт і булькіт і з безумно-радісним окриком: "Є! є! — зривався з постелі і біг до ями, а не можучи в пітьмі нічого доглянути, прикладав ухо до дерев’яної, на колодку замкненої заткальниці, чи не почує шипоту і булькоту підземних духів. Але духи мовчали, як закляті, не появлялися, не дбаючи на молитви, прокльони і сльози Яця, котрого ненастанно з кождим днем дужче мучила і пожирала лихорадка.
— Боже мій! — крикнула раз швагрова, побачивши його, коли вилазив з ями. — Швагре Яцю! Як же ж то ви виглядаєте! Лиця на вас нема!
— Як то нема? — коротко, розсіяний, запитав Яць.
— Бліді ви, худі, пожовклі, тілько вас у дошки класти. Чи не їсте нічого?
— Ні, їм.
— Ну, то мусите бути хорі.
— Бог з вами, кумо, я здоров.
— Ну, то, може, вам хто данє дав, що так страшно марнієте? Або, може, не дай господи, переполох?
— Е, байки! Не бійтеся, поправлюся швидко, скоро тілько кип’ячку добудемо.
І поспішним хитким кроком, мов зачемеричений, Яць пішов з робітниками на обід. Швагрова варила їм їсти у себе і рідко приносила обід сама; частіше присилала найстаршу, чотирнадцятилітню доньку з кобелею, в котру понаставлювано було горщиків. Тож не диво, що, не бачивши Яця кільканадцять день, майже й пізнати його не могла і зовсім справедливо почала догадуватися, що він мусив занедужати. Але Яць не чув нічого. Ціле його життя, всі думки і чуття скупилися в одній точці, а нею була яма, та уперта, глибока пропасть, що, помимо двадцятисажневої глибини, не хотіла видати ані краплини з укритих в її нутрі скарбів.
Для Яця сталася вона якоюсь свідомою, чутливою і розумною істотою. В хвилях розпуки запускався з нею в пристрасні розговори, закидав їй, що лащиться до жидів, а до правого господаря оконем ставиться, благав її о милосердя, о просту справедливість, щоби повернула йому бодай ті кошти, що на неї виложив. Але яма мовчала уперто.
Минув ще тиждень. Яма виносила вже двадцять і два сажні, а в касі Зелепуги осталося всього-навсього двадцять і два крейцери. А яма ані мур-мур. Яць ходив як божевільний. Мало що до ніг не падав робітникам, щоб лишилися дальше і робили з ним наборг. Робітники, не вдоволені скупими в послідніх днях харчами і нерадо видаваною платнею, закляли йому в батька-матір і пішли. Яць лишився сам, як на леду.
Невже й послідні його надії так і приснуть, як булька на воді? Побіг до Недовареного — той витравив його собаками. Побіг до Юдки — Юдки не було в Бориславі, поїхав робити контракт з якоюсь дистилярнею на достарчування кип’ячки і роботу на той час стримав, ями позамикав і сторожу приставив. Мов травлений звір, побіг Яць з Волянки до своєї хати, але перед самим перелазом зупинився, не знаючи, що дальше почати.