— А, добрий день! — відказав Яць, ледве глянувши на жида.
— Ни, що поробляєте? — питав жид.
— А що ж би-м мав? Дихаю.
— Ни, всі ми, богу дякувати, дихаємо, то ще не робота, — сказав жид усміхаючись. — Я питаю, що думаєте з грунтом робити?
— З грунтом? А що ж маю с ним робити? Нехай лежить. Грунт їсти не просить.
— То правда, що грунт їсти не просить, але вам, пане Яцентий, їсти й пити треба.
Яць видивився на жида великими очима, а далі сказав, мов знехотя:
— То вже моя річ! Адже до вас просити не пійду!
— Ни, пане Яцентий, — лагідно відповів жид, — які ж бо ви! Нібито я на той приклад говорю! Я кажу, що шкода грунтові лежати, чого з него доробитесь? Праці по горло, а хліба й так не буде. Я вам заплачу по людськи, вистане на ваші старі літа.
— Гм, а що ж би ви дали?
— А кілько маєте всего грунту?
— Без того, що під хатою і подвір’єм — шість моргів.
— Ни, то я вам дам за все триста ринських.
— То ніби почому за морг?
— По п’ятдесят. Хіба то мало? Людська ціна, бігме, людська ціна.
— А кілько би ви, Мендлю, хотіли тепер за ті два морги, що-сьте від моїх швагрів купили, оту зараз о межу з моїми?
— Гм, — усміхнувся Мендель, — я того поля не продаю.
— А певно, бо ви на нім скарб викопали. Хоч і смердить, а все-таки золото. Ну, а хто ж мені заручить, що і у мене такого самого нема?
— Ни, Яцю, який-бо ви чоловік! — сказав Мендель. — Чи ви гадаєте, що я б купував ваш грунт, якби знав, що в нім нічого нема? Чи гадаєте, що я не буду мав що ліпшого робити, як сіяти овес на ваших пустарах?
— Біг заплать вам за щирість, пане Мендель, — відказав на се Яць. — А коли пан-біг направду і в мою землю скарб вложив, то який же я був би дурень, коли б єго так задармісінько з рук випустив!
— Як то задармісінько? А п’ятдесят ринських — то хіба не гроші?
— Ні, Мендлю, то собачі гроші!
— Го, го kück ihm un*, який мені пан! — скрикнув ображений Мендель. — Ідіть і найдіть їх собі на дорозі, коли то собачі гроші!
— Навіть на дорозі не потребую шукати, самі до мене прийдуть! — сказав Яць і справився до своєї хати.
— Пане Яцентий! — кликав за ним Мендель. — Пане Яцентий, але зачекайте-но!
— А що там таке? — сказав Яць, зупиняючись.
— Знаєте, що я вам скажу, — говорив Мендель, знов наближаючись до нього. — Я вам дам по 80 ринських за морг.
— Е, пусте ваше балакання, — відказав Яць і махнув рукою. — Що я вам буду давати за 80, коли другі по 100 дають?
— По сто ринських за морг! — скрикнув Мендель. — Бійтеся бога, Яцю, хто вам дає по сто ринських?
— То вже моя річ, хто дає! Тілько ви собі не думайте, що старий Яць звівся з розуму і не знає, що робить. Дурень то я, дурень, се мушу признати, але дещо троха— таки й знаю і з кашею з’їстися не дам.
— Ни, пане Яцентий, що ж ви собі о мні гадаєте, щоб я вас хотів з кашею їсти! Я тілько питаюся, хто вам дає по сто ринських за морг грунту?
Яць довгу хвилю пильно поглядів Мендлеві в очі, потім відвернувся, сплюнув і, не кажучи ані слова більше, пішов до своєї хати.
— А, dümmer Goj!* — воркотів Мендель по його відході. — Гадає, що мене на полову зловить! Сто ринських! Почекаєш ти собі ще, заким я тобі дам сто ринських за морг.
Але час той прийшов швидше, ніж Мендель надіявся. В кілька день по тій розмові ще один із Мендлевих закопів залляла вода, а другий завалився і присипав трьох робітників: крім понесених страт, мусив ще Мендель оплачувати і підплачувати комісію, щоб виєднати її присуд, що робітники погибли через власну неосторожність. Страти були значні; менше заможного могли б були довести до руїни. Одинока надія Мендлева — то були нафтові джерела, відкриті на Яцишинім грунті. Тож двічі пожадане було для нього чимшвидше виторгувати у Яця су́межний грунт, тим більше, що задля сильного напливу купців ціна землі, здатної під закопи, досить бистро йшла вгору, так що сотка за морг була вже зовсім невдивовижу. Тож не минув і тиждень від попередньої розмови, коли Мендель, захопивши пляшку доброї горілки, подався до Зелепужиної хати. Яць сидів дома і направляв цебер-двоушник.
— Дай боже добрий день! — сказав жид, припіднімаючи капелюх на голові.
— Дай господи! — відказав Яць.
— Щасти біг при роботі! — сказав Мендель.
— Дай боже! Дякую за слово добре.
Мендель сів на лаві і розглядався по хаті. В хаті було пусто і сумно: голі стіни, голі полиці, піч давно не топлена, а в ній кілька щербатих черепів. Пахло пусткою.
— Негарно ту у вас, пане Яцентий, — сказав жид, хвилю помовчавши, — погано так на старі літа жити.
— Може, дасть бог, що колись і у нас ліпше буде, — сказав Яць, завзято стукаючи обухом по обручах цебрика.
— Дай боже! Дай боже! А що таке найліпше робите?
— А от цебричисько попсувався, та направляю.
— Пощо вам той цебер? Адже свиней не держите.
— А може, й буду держати. Все ліпше, як цебер буде цілий, ніж має ска́лє ніворотом пійти. Адже коштує.
Жид знов замовк, тиснучи пляшку під полою халата. Не мав якось відваги приступити просто до річі.
— Що то такого, пане Яцентий, — сказав по хвилі, — Мошко з коршми жалувався передо мною, що вже від тижня не буваєте у него?
— А чого ж мені бувати? Пити не хочеся, а грошей, що я єму винен, ще не маю.
— А бодай же господь боронив! — скрикнув з благородним обуренням Мендель. — Чи ж то він у вас грошей допоминаєся? Не гроші хоче він бачити, а вас!
— Біг заплать єму за єго доброту, — сказав Яць, — але я дав слово, що без грошей більше до него не пійду. Хоч він сам і не впоминаєся, але, знаєте, довг довгий, а віддай короткий.
— Фі, пане Яцентий, що то за довг! П’ятнайцять ринських! Чи варто о тім і говорити! Ни, але знаєте що? Що ми будемо так насухо балакати? На те бог чоловікові горло дав, щоб єго якнайчастіше промочувати. Пошукайте-но там якої скалубини, якої мірки! — І за тим словом видобув пляшку і поставив на столі. Яцеві очі живіше заграли, коли побачили горілку, навіть топір випав з його рук. Хотів уже встати і пошукати чарки, але якась дужча рука зупинила його на місці. Немалу силу мусив сам над собою взяти неборака, що такі довгі літа навик був до напитку; аж голова в нього на груди звисла і руки почали тремтіти; та все-таки не ворухнувся з місця.