— Ось, візьми, мамо,— сказав Джонні.
Вона побачила на його простягненій руці пачку грошей.
— Сховай. Вони тобі знадобляться.
— Гроші не мої, мамо, а партійні.
— Але ж ти можеш іти з ними.
— Ще десь загублю.
— Не втрачай тями, сину.
— Якщо я не вернусь, вони знадобляться їм.
Він дивився їй в обличчя, а вона — на гроші.
— Сховай. Я дам їм свої.
— Де ти стільки візьмеш?
— Я маю.
— Звідки?
Мати зітхнула.
— Складала по долару для Сага, відколи він сидить у в'яз— ниці.
— Бідна моя!
Вона побачила в його очах любов і подив. Джонні неохоче запхнув .гроші в кишеню.
— Ну, я пішов!
— Стривай, випий соди на дорогу.
Вона дивилась, як він п'є, потім узяла в нього чашку.
— Бувай!
— Залиш папери!
Вона відсунула заслінку димоходу, і він сховав туди папери.
Потім провела його до дверей, узяла за плечі й повернула до себе:
— Господи, хочеш зробити революцію, а в самого навіть ґуд— зики на піджаку не застебнуті! — Вона позастібала ґудзики й зве— ла йому комір.— Ну от!
Він насунув на очі капелюха. Мати прочинила двері, й шале— ний холодний вітер обдав їхні обличчя. Вона дивилася, як чорні поля й сіра пелена дощу поглинають хлопця. Коли його кроки завмерли в темряві, повільно зачинила двері, підійшла до ліжка й, не роздягаючись, лягла. Під шум дощу снувалися думки:
"Пішов! Боже, я знала, що він піде!" Кров холола у неї від жаху.
З Вона мовби гойдалась на сірій хвилі між маренням та сном і раптом прокинулась від грюкоту в двері й крижаного холоду в кімнаті. Звівшись на лікоть і затамувавши подих, злякано
дослухалась у непроникній темряві до тупотіння ніг і гучних вигуків. Мати знала: шукають його! Зусиллям волі вона встала, рішуча й грізна.
— Лампа горить!
— Де?
— Он тамі — Пошукайте на кухні!
— Тьху, скрізь смердить неграми!
— Тут хтось був або десь ховається!
— Так, он у плиті ще тліє!
— Може, він ще десь тут?
— Хлопче, поглянь на оті банки з варенням.
— Негри варять непогане варення!
— Пошукай хліба! , — Тут тільки житній!
— Відломи й мені шмат!
— Не хвилюйся, тут його досить!
— Треба взяти трохи цього добра з собою.
— Глянь, тут ще й горщик із супом!
— Краще б чашечку гарячої кави!
— Гей ви! Ходімо! Ми прийшли сюди не бенкетувати!
Вона повільно рушила до дверей. Вони шукають його, але ще не знайшли!
На-порозі стала й схопилася за живіт. У кухні було повно білих у лискучих дощовиках. Хоч лампа горіла, електричні ліхта— рики й досі спалахували в їхніх червоних кулаках. На підлозі стояли брудні калюжі від їхнього взуття.
— Ану, білі, геть із мого дому!
Мертва тиша; всі одночасно повернули голови до жінки. Вона помітила якийсь несподіваний рух, та зрозуміла все аж тоді, коли відчула, як щось обпекло обличчя, їй забило дух, але вона не зру— j шила з місця. Спокійно витерла лівою рукою очі. Котрийсь із білих жбурнув їй в обличчя ложку гарячого гороху.
— Ну що, смачно, стара відьмо?
— Я прошу залишити мій дім!
З гурту вийшов шериф і підступив до неї.
— Слухайте, тітонько...
— Я для білих не тітонька!
— Ви сьогодні не в настрої!
— Який там настрій! Краще заберіть звідси оцих негідників!
— Вам щось не подобається?
— А кому це може сподобатись?
— І що ви збираєтесь робити?
— Вигнати вас із мого дому!
— Як господиня?
— Я буду тут господинею після того, як ви накажете їм уши— тися геть!
її голос перейшов на грізний шепіт, вона роздивлялася по кухні і пильно вивчала кожне обличчя.
— Слухайте, тітонько,— голос шерифа пом'якшав.— Я при— йшов сюди, щоб помогти вам. Чому ви так розгнівались?
— Ви самі собі не можете помогти відколи народилися! — спа— лахнула вона.— Як же ви поможете мені?
Один із них вийшов наперед і став навпроти неї.
— Слухай ти, чорнопика, як це ти розмовляєш з білим?
— А мені байдуже, хто переді мною!
— Ти пошкодуєш...
— А ви не лякайте!
— Тебе треба повчити, як бути покірним негром!
— Отакий мене вчитиме?
— Ану заткни пельку!
— І не подумаю!
— Не розперізуйся!
— Геть з мого дому!
— А якщо ми не підемо? — втрутився шериф.
Вони оточили її з усіх боків. А вона так само непорушне стояла у дверях. Стояла й весь час думала про Джонні. Мати знала: ці теж думають про нього, і вона гарячкове міркувала, що зробити, щоб вони не забрали його від неї.
— А якщо не підемо? — знову спитав шериф.
— Двадцять чоловіків проти старої жінки! То оце ви такі, білі, хоробрі?
Шериф схопив її за руку.
— Гей, ти! З нас досить твоїх образ! Де твій син?
— Хіба ви не знаєте?..
— Хочеш по пиці?
— На це ви всі здатні...
Шериф ударив її по обличчю. Вона поточилася до стіни і впа— ла на коліна.
— Оце так білі поводяться з негритянками?
Вона поволі підвелася; навіть не доторкнувшись до щоки, яка аж горіла, спокійно склала руки на животі.
— Всі ви здатні лише на підлоту...
Він вдарив ще раз. Жінка ступила кілька кроків назад і впала на бік.
— То, кажеш, здатні на підлоту?
Вона знову стояла перед ним з сухими очима, ніби її й не били.
— Облиш її! Нам потрібен її вилупок, а не нона! — озвався один.
— Де твій син?— спитав шериф.
— Шукайте!
— Ми його знайдем і вб'ємо!
— Він буде не єдиний негр, якого ви вбили,— мовила мати.
Вона відчувала гордість за сина. Немає таких мук, яких би вона не стерпіла заради нього. Краще вмерти, ніж піддатися оцим!
Стоячи перед білими й захлинаючись кров'ю, мати навіть забула про Джонні. Забула тому, що вони мучили її, намагалися вирвати з неї таємницю, змусити її сказати, де син. Забула, щоб довести їм, що не всього можна добитися насильством і вбивством.
— Де відбудуться збори? — гримнув шериф.
— Хіба ви не знаєте?
— Чи їх зовсім не буде?
— Навіщо в мене питати?
— Збори мають відбутися!
— Невже?
— Я виб'ю з тебе правду!
— На це ти спритний.
— Ми прийшли сюди не гратися!
— Воно й видно.
— Твій чорнопикий син блукає десь поблизу, і ми неодмінно знайдемо його,— заявив шериф.— Якщо ти скажеш, де він, йому буде краще. А коли ми зловимо його, то вб'ємо! Тоді готуй про— стирало, щоб накрити його! Готуй, бо він буде мертвий!
— Він буде не єдиний негр, якого ви вбили! — знову сказала вона.
Шериф пройшов повз неї. Решта посунула за ним. "Нічого у вас не вийде! — подумала вона.— Ніколи в світі!" А серце в неї палало, щоб показати силу її гордості й велич свободи; воно стуго— ніло, щоб вилити всі муки словами, в яких була її віра й переконан— ня, що вже ніякі тортури їй не страшні. Ця віра охопила все її єство, проте не засліпила. Жінка йшла за білими до дверей, стис— нувши кулаки. Вона бачила, як усі вийшли на грузьку дорогу.