Вранці Оленка приносила йому їжу, а повернувшись зі ніколи, виводила на прогулянку. Чи то нова обстановка, чи систематичне харчування вплинули на Яшку, але він втратив свою сонливість і став жвавіший. Якось навіть спробував втекти від своєї хазяйки, після чого Оленка почала виводити Яшку на прогулянку на повідку, попередньо надівши на нього нашийник.
Поява на вулиці дівчинки з кошлатим звірком на повідку завжди викликала цікавість перехожих. Її закидали запитаннями: чи свійський він, що їсть, де його знайшли, як звуть. Останнє запитання підказало Оленці думку назвати свого вихованця Яшкою.
Здавалося, що цей боязкий, флегматичний звірок полюбив ласкаву дівчинку і був задоволений своїм життям, насправді ж це було не так. Просто Яшка перестав боятися Оленки й охоче брав з її рук цукерки. Йому дуже подобалися солодощі, особливо іриски, а на прогулянки він ходив охоче тому, що не втрачав надії повернути собі втрачену волю. Виходячи на вулицю, він постійно лякався автомашин і боязко тулився до Оленчиних ніг. При зустрічі з великими собаками Яшка лягав на асфальт і заплющував очі.
Закінчилася зима. Тепле березневе сонце розтопило сніг. Вулицями бриніли струмки. Неспокій охопив Яшку. Він метався у своєму ящику, перекидаючи напувалку, гриз дошки і без упину шукав вихід із тісного сховища. На прогулянках він тепер не хотів покірно плентатися за Оленкою, а поривався кудись, до задухи натягуючи повідок. Оленка ледве впорувалася з ним, не розуміючи, що відбувається із її вихованцем. Під час однієї з прогулянок їй зустрівся мисливствознавець. Розпитавши дівчинку про Яшку, він замислився.
— А чи не випустити його на волю? Зиму він пережив добре. Тепер весна, йому треба заводити сім'ю. Влітку єноти активні. Ти поїдеш до табору, а Яшка з ким буде?
— Візьму з собою.
Довго ще Оленка не могла звикнути до думки, що Яшку потрібно випустити на волю. Вона будувала різні плани, але всі вони руйнувалися, тільки-но справа доходила до її від'їзду з міста. Тож на одній із сімейних рад було вирішено: в найближчу неділю вони разом із татом повезуть Яшку на машині у Хехцирський заповідник і там його випустять.
— Адже у заповіднику йому буде добре: там охороняють і навіть підгодовують звірів,— заявила Оленка.
Так і зробили.
Зі сльозами на очах дивилася дівчинка услід Яшці, який прямував до узлісся. Нюхаючи відталу землю, він подріботів своїми маленькими ніжками назустріч новому життю і навіть не озирнувся на свою добру господиню. Довго стояла Оленка на осяяній сонцем галявині. Її не тішили ні перші квіти рододендрона, ні веселе пересвистування синиць. Усім своїм дитячим серцем вона пригорнулася до цього незлобивого звірка. Пестила і пригощала смачною їжею, доглядала його, неначе меншого братика, а він пішов геть і навіть не озирнувся. Може, Яшку налякала їзда на машині? Він заспокоїться і повернеться.
— Він мусить повернутися, тепер йому ніхто не дасть смачних ірисок,— повторювала Оленка. Але Яшка не повернувся. Тільки-но зайшов у ліс, і на нього війнуло запахами весняної землі, він забув Оленку і прагнув тепер одного — якомога далі втекти від людей, сховатися в затишному місці й розшукати своїх родичів єнотів.
— Ну, що, Оленко, поїхали додому. Яшка до нас не повернеться,— сказав тато, відчиняючи дверцята машини.
Почало сутеніти. Яшка брів і брів по заповідному лісі. Гірський обрідний ліс йому не сподобався, він шукав видолинок.
І коли досяг заболоченої заплави тихої річки Чирки, густо порослої високим купичником, зупинився. Навколишні місця нагадували йому рідний амурський острів. Яшка принюхувався до весняного повітря. Пахло прілим листям і жабами. І він відчув голод. Вгамувавши його, єнот заліз у густу торішню траву й міцно заснув. Зійшло сонце. Разом із теплим весняним вітерцем воно пестило і гріло Яшку цілий день, а коли знову посутеніло, він пішов на пошуки їжі, вільний і щасливий.