— На сосну здрайців, на найтовщу гілку лайдаків! Тимко жебонів, що він син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Січ покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли руків'ями шабель у зуби і під очі й далі погрожували повісити або посадити на палі. "Знаю я того брата, там їх сто тисяч тих братів, ви запорозькі вивідники, ось ви хто".
Потім їх обчухрали, як молоді, деревця, й кинули до вузької, глибокої ями — вовківні. Тимко колінкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан ("що буде", "що буде, нас порішать..."), а Сірко гнівався, бо не займався обтертий трут і він не міг запалити люльку. ("Та не штовхай хоч ти під бока, й так не горить"). А потім, коли галас нагорі затих, він сказав Тимкові, що, поки ночі, треба вибиратися з вовківні. Наказав Тимкові підсадити його, але Тимко скиглив: "Ти втечеш, мене покинеш", тоді спробував підсадити його, одначе він боявся вилазити з ями перший. Сірко сів і ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав ніч і сказав, що ляхів немає — вони поїхали. Справді, коли вилізли нагору, там нікого не було. Видно, чата справді повірила, що Тимко — син полковника, що це не вивідники й не збродні, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кіньми, саквами та сріблом із Тимкового череса. Сірко на свої три таляри, завбачливо зашиті в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Січі. Над берегом зависла сторожка тиша, ніде не було видно ні лялечки, й Сірко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрібно десь причаїтися та зачекати великого дуба або іншого човна, який ітиме вниз. Але тепер почав насміхатися над Сірком Тимко, він бравував, казав, що в човні безпечно, що їх там ніхто не сягне й що Сірко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правді, вони обоє півникували один перед одним, і причиною тому була Оленка, отой її необачний сміх. Так вони попливли далі. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко від порогів, зі степу налетіли ординці, й заалакали, й стали кидати на козаків стріли, але жодна не влучила, хоч стріляли зблизька, й Сірко збагнув ту хитрість — їх гнали до лівого берега, де причаїлася засідка. Й він уперто правував серединою річки, хоч стріли свистіли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, і їхали за два кидки палиці, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими ґирлиґами. Було видко їхні обличчя і луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сірко наліг на весла, й човен шалено летів серединою річки. Татари на конях ярилися й почали ціляти точніше, довелося кермувати ближче до лівого берега, низинного, піщаного, де жовтіли пересипи, на яких сиділи білі чайки. За пів-верстви нижче за течією в правий берег врізалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях і сподівався сховатися Сірко. Вершники з піщаної одмітини були змушені з'їхати на гору — круча там приступала до самої води, й Сірко знову повернув човна до правого берега. Й тоді Тимко, що стояв навколішки на дні довбанки, заволав:
"Ти куди... Назад... Треба сюди". Даремно Сірко намагався йому пояснити, що там може бути засідка, що то тільки на позір берег пустельний, він навіть скреготів зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сірко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на місці, але Тимко брів до берега, а човен, хоч і повільно, несло за течією. На кручі алалакали татари (воии не могли їхати далі, шлях їм перетинало болото.) і стріляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сірка, але стріли не долітали, падали у воду. Він налягав на весла, що аж вода сичала під дубівкою, і вломився лівий кочет. Даді загрібаводним веслом Іван оглядався да татар, що купчилися на кручі, оглядався й на лівий берег, де неначе з-під землі виросли татарські вершники — помчали до Тимка. Вони навіть не кидали аркана, він сам біг у їхній полон. А Сірко пересунув довбаночку через піщану косу, що цієї пори відокремлювала Дніпро від луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далі, а потім втікав біловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.
На Січі він часто згадував Тимка і його дружину Оленку, й кортіло йому приїхати до неї на хутір та розказати, як добиралися вони до Січі і як татари полонили її муж,а. І ще щось манило його на хутір, й серце відгадувало, що Оленка зраділа б його приїздові. Але він не поїхав. Тільки переказав через чумаків Федору Куцому, що його син у полоні в берегових татар, — Сірко розпізнав їх по шапках.
Не раз і не двічі по тому згадував Сірко Оленку й чомусь згадав ось тепер, і спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає він, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, білочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську віру й одружився вдруге, по-чужинському закону — на татарці. Невідомі путі господні і людськії теж.
...А річки й далі котили свої води то в один, то в другий бік, і напливали спогади, й плив він сам, і шуміла під вікном старезна липа, хилила і не могла схилити його до сну.
III
Сірко стояв посередині думбаса, поставивши ногу на барильце зі свинцем, обіпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майоріла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогів, вночі пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутній човен рвало з припону, ялиновий поміст під ногами погойдувався й скрипів. Сіркове обличчя було суворе й ніби осяяне невидимим світлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очі — змружені, в них горіли невеликі, але дужі вогники. І в праву, і в ліву руку од отаманового човна — уподовж усього східного й південного берега Січі, на Скарбній, на Павлюку-Дніприщі, на Прогної, — стояли такі самі думбаси та стерни. На них густо цвіли козацькі шапки. Вже й керманичі сиділи на своїх місцях, біля кормиг — по двоє з кожного борту, а на носах, біля загрібних весел — підотамани. Тільки на Сірковому думбасі керманичеве місце не зайняте — кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носі, збивши на потилицю синю, в кабарзі, шапку, сидів Міюський, пильнував отаманового поруху. І всі двадцять четверо веслярів також. І біле вітрило лежало на помості, готове по тому ж таки порухові звинутися вгору й забрати в свої широкі груди всі вітри Великого Лугу. На неширокій піщаній смузі берега з'юрмились козаки — ті, що лишалися в Січі. Й валили через усі вісім хвірток, визирали через частокіл, позалазили на містки для стрільби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Біля самої води скупчилася півча — досугі діди, кілька хлопчаків, два диякони, піп у святковій ризі з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо-рожевий пружок на сході, глянув на небо, підвівся. Стягнув з голови шапку. Луговий вітерець покуйовдив йому оселедця.