— Йок. [35]
І сам ступив до стіни. Ступав по землі останні кроки. Щезнуть сліди розбитих постолів у білій порохні, і щезне все. Його надії, його болі, його кохання до Киліяни — ніякові усмішки, несміливі доторки, шал плоті південної ночі. З того шалу не буде нічого. Його ніяковість, його любов ніхто не продовжить. Його тривоги і надії не переллються в інше серце.
І однак щось залишиться по ньому. Залишаться інші усмішки, інша любов — до широкого степу, до високих могил, до предківських заповітів. Він увесь у тому, він щезне — вони житимуть вічно. Заради цього він і мусить твердо ступити останні кроки.
Лаврін ступав і думав серцем, у ньому й далі жили почуття волі, Великий Луг і вся рідна земля.
Знову залементував натовп і заволала Киліяна. її обличчя стало бліде, як віск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посиніли, й на них запеклася піна.
— Будь ти проклятий родом і плем'ям своїм, — гукала вона. — Хай буде проклята година, коли зустрілася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всіх козаків!
А далі знову затужила й заголосила тонко, по-жіночому, тіпалася в лихоманці, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотів кудум — ізійшла з пам'яті. Й не бачила, як четверо катів у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма — поспішали вправитися до спекоти — поволокли Лавріна, як здирали з нього сорочку, як підняли й нахромили одразу на два гаки, вмуровані в сіру похмуру стіну. Стіну Мовчання. Одначе Лаврін, котрому завішений кривавим запиналом світ згас, а потім засвітився знову, бачив усе. Як зв'язали Киліяні рушником руки та ноги, як віднесли її в довгий чорний човен, і четверо турків одіпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на місці, а двоє інших позакачували рукави, просунули ще одну жердину під вузли, підняли жердину за кінці й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дівчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Киліяну біля Лаврінових ніг.
Крізь палюче жарево, яке горіло в голові, виливалося вогнем через очі, Лаврін востаннє побачив її тонке, вигостреним підборіддям угору обличчя і всю її, закутану в біле, дорогу й кохану. Він простив їй слова, які кричали в непам'яті. Останньою, що лишилася в серці, силою молився богові за її душу, щоб він прийняв її в райські сади, щоб дарував їй мимовільні, спричинені мукою, прокляття.
Собі не просив нічого.
За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Біль скував його тіло, а думка й далі боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненависті поглядом він подивився на ворогів. Йому востаннє різонули зіниці гарячі червоні промені чужого сонця, останнім зусиллям одвернувся від нього й подивився в рідну сторону. Вже по тому голова впала на груди.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Місяць горів у небі, як велетенський, начищений до блиску золотий дукач. Біла дорога в голубому сяйві здавалася сивою, вона перекраяла степ навпіл, губилася аж ген, де білі, полохкі зорі торкалися синього пруга. Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стільки чумаків не верталося додому: збивалися з путі, блукали по безкінечних небесних шляхах.
Дорога — біла од солі, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро, оддалеку схоже на звичайне, а насправді — безводне. Воду випило палюче сонце, на чорнім глеї лишилася біла, товщиною в палець, кірка. Зверху кірка сліпучо-біла, срібляста, знизу — червона, татари кажуть, що то сіль всмоктує кров землі; згребена в купи, повантажена на вози сіль втрачає з часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської крові пролито за неї немало. Вельми дорога сіль на Січі, на Полтавщині, на Слобожанщині — по всіх краях. А тут соляні озера простяглися без кінця-краю, й тільки на деяких надламана кірка, та й то біля берега. Одначе спробуй доправ цей божий дар за тисячу верст, коли кожна верства проміряна смертю в обидва кінці. Починаючи з найпершої.
...Біля озера стояло вісімнадцять навантажених возів, на білій соляній корі лишилися сліди важких чумацьких чобіт, і низенька лозова запрута, й дві дерев'яні лопати. Інші лопати вже лежали в мажарах, присипані сіллю.
Міцні, на високих та широких, як жорнові камені, колесах, мажари вже були готові в дорогу; змащені добрим черкаським дьогтем, повкривані рогожами, ув'язані, в передках лежав дорожній риштунок і стриміли, повтикані в сіль, батіжки. Навіть ярма були занесені наперед, покладені на дишлі. Здавалося, ось зараз чумаки позаводять круторогих, одягнуть на них ярма, візьмуть у руки батіжки — й степ сколихнеться од скрипу та клекоту коліс. Проте не сколихнеться. Цим мажарам стояти, допоки осінні зливи не розмиють сіль, а самі вони струхлявіють і розсиплються на порох. Хіба, може, прискочать зі степу татари та обіллють смолою й запалять. Кукурікав, сидячи на задку останнього воза, як на сідалі, півень-царик, будив своїм співом сонний степ. Кліпав червоним оком, дивував, що не чує звичного гамору. Чумаки — люди працьоваті, звикли вставати по першому співу. Взяли його для того, а ще — аби оберігав їх од нечистого, на те він і царик — червоний півень, що першим вилупився з яйця. Півень уберіг їх од нечистого, але не вберіг од чорного морового повітря. Й тепер не міг розбудити своїм криком.
Понад озером скрадалася руда лисиця, півнячий крик ходив їй під шкурою голодним дрожем, вона вже вловила щось дивне в тиші, в яку дві ночі тому поринула валка, але до возів поки що підійти не одважувалася. По той бік озера лизали гарячими язиками синю од місячного сяйва сіль олені, до них теж долітав півнячий крик, і вони насторожено підводили голови — такої птахи не чували. Воли розбрелися по степу в опівнічний бік, серед них блукала пара муругих, у котрих поверх високих, гострих рогів горіли інші, мальовані золотою фарбою, — отаман одягнув їх на врочисту мить, на першу верству; по тій верстві він би їх зняв і почепив знбву, коли в'їжджав у рідне село.
Веселий отаман Драгожил лежав біля передка воза, розкинувши великі, роз'їдені соляною ропою руки. У траві біля воза валялися шабля й рушниця, а на оголених волохатих грудях висів шкіряний гаман з татарським ярликом на проїзд валки через митні застави, а на животі — черес з грішми, з якого заплатив за той ярлик. Там, на широких грудях, він і зотліє — небесні архангели пропускають чумацькі душі по своїх ярликах. Та коли б хто й підібрав гаман на татарських бродах, ярлик теж прочитати нікому. Митна сторожа лежала мертва. Через неї й передавалося чумакам морове повітря. Митники ж захопили його в таші, котра лежала за дві турецькі милі. Таша чорніла пусткою. Страшно мріли проти Місяця порожні намети, біля них купами лежало всіляке начиння: повстянки, кожухи, халати, сідла, а біля намета аги — навіть перські та турецькі килими, шерсть у сувоях, золочена та срібна зброя — ніхто того не брав, висіли над погаслими вогнищами казани, а на вкопаних у землю дерев'яних розсохах — шкіряні мішки з кумисом та овечим сиром. У повітрі стояв важкий дух цвілі, гнилизни, смерті. Мертвих не ховали, вони так і лежали, де кого застав її крижаний подих. Найбільше чума мала пожитку серед жінок та дітей. Діти розлазилися од наметів і мерли, як мухи. Неживе місячне сяйво заливало дитячі трупики, надто багато чорніло їх по схилу балки біля колодязя, либонь, гаряче марево гнало малих до води.