Лелечі бійки Лаврін бачив, а от першої миті польоту так і не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не відкрилася вона Лаврінові й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що — не знав. Ще дихав запахом плавнів, ще стояло в очах чорно-біле видиво, але кам'яниця стисла його міцно, й воно враз затьмарилося, а далі розвіялося зовсім. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стінами й маленьким душником угорі. В той душник, либонь, не проліз би й кіт, а він ще перехрещений двома металевими прутами. Відчуття волі й чогось важкого переплелися — Лаврінові аж наморочилось у голові.
Він лежав на сухій перетертій підстилці з морської трави у ближньому від дверей кутку. В протилежному кутку сидів прикований ланцюгом за шию та ногу інший в'язень. Був сивий, як старий лунь, худий і мовчазний, як смерть. Або, може, зовсім не мав язика; Лаврін кілька разів намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тінь, а не людина, здавалося, він зовсім не ворушиться. За півтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же він їв? Вчора ввечері їм обом принесли осклизлої і смердючої юшки — чорби, потім наглядач, грек, забрав порожні миски. Мабуть, за довге сидіння притерлись до людського тіла кільця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам'ять, уміння говорити.
Лавріна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь іншу роботу, чому не вбили? Хто він? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав.
Лаврін сидів у задушливому підземеллі від учорашнього ранку. їх з Киліяною схопили в саду на зорі. Киліяна спала, поклавши голову на сніпок прив'ялої трави, він дрімав біля неї, прихилившись до теплого каміння. Того вечора Лаврін думав, що їм треба поміняти сховок. Одначе, мабуть, те не допомогло б. Харіліс все одно вистежив би їх. Шкода, що злегковажив погрозою ницого цигана. Харіліс підбурив на базарі турків і привів у сад аги. Обшарпаних дервішів, залитих салом торгівців рибою й овочами, голих до пояса носильників у шкіряних капелюхах, брудних погоничів мулів у стоптаних до голої підошви чариках, вирячкуватих, з пергаментними обличчями куріїв гидотного зілля зі схованими під одяг ножами. Вони прийшли помститися за поглум невірного над правовірним, ще раз потвердити шаріат [32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори. Вони хапали все, що траплялося під руку; все їстівне пожирали, неїстівне ховали під брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, він, мабуть, злякався натовпу дужче за Перехреста.
Лаврін обороняв Киліяну, скільки сили. Їх обох забили б на смерть, якби не прийшла варта. Вартівничі загородили їх списами и перевели сюди, до фортеці Залізний Камінь. Його вкинули в підземелля, що вчинили з Киліяною — не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тільки його, не міг сподіватися. В турків вина на жінці більша, ніж на чоловікові. Й від того, що не може нічим допомогти Киліяні, що мовби спричинився до лиха і їй, Лавріна охоплював відчай. Про те, що чекає його — скарають лютою смертю чи прикують навічно до стіни, як оцього чоловіка, — майже не думав. Один раз він уже поховав себе, і якщо в ньому щось ожило на якийсь час — то тільки любов, а думка й далі лишалася в неволі, й не було їй просвітку. Коли б тільки чимось допомогти Киліяні, якось порятувати її. Шкода, що тоді, коли їх вели, йому нічого не спало на думку: треба було намовити Киліяну, щоб сказала, буцім він силою, примусом затягнув її в сад або обпоїв якимсь зіллям... Мабуть, у те не повірили б. А може, й повірили, прийняли виправдання такої гарної дівчини, щоб оддати її якомусь пастухові. Він аж стенувся од тої думки. Ліпше нехай погинуть обоє.
Лаврін зручніше вмостився під стіною, підтягнув коліна, вперся в них ліктями, схилив на руки голову. Знову задрімав. Не спав, бо пам'ятав, де він є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому привиділася стара хата на белебні, над хатою гілляста груша і в'яз. Більше дерев біля хати не було. Сінешні двері не відчинялися, й мати підстругала сінешню долівку лопатою. В лівому кутку сіней, за дверима, на куцій жердочці сиділо три курки. Одна жовта і дві зозулясті. А з горища дивився вниз рудий лобатий кіт. Він чомусь завжди сидів там, під вінком цибулі, й дивився вниз. Оце вся їхня худоба. Бо ж пан забрав увесь дідівський статок, а їх запровадив у чужу хату.
А в хаті — ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стіл, а вночі ще й матері за ліжко, жердка, а на ній кілька лахманин, судник. На суднику — полумисок і кілька черепків. З них вони їли. Верстат займав майже всю хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогі плахти і килими для панського двору, пояси і рушники, але не змогла виткати собі долю. Про лиху долю вона часто співала. Батька Лаврін не знав зовсім, мати про нього нічого не розповідала. На вулиці його називали байстрюком. Він утікав до хати. Там од ранку до ночі стукотіла ляда і бігав по туго натягнених нитках маленький дерев'яний човник. На лаві теж лежали нитки. Мати не дозволяла навіть доторкнутися до них. То були тонкі, дорогі нитки. Від них, од тонкого ткання, мати й осліпла.
Лихі спомини. Убоге життя. І все ж навіть вони обливали йому теплом серце. Зелена груша, три курки, кіт — усе те було його, і маленький ставочок на вигоні перед хатою, а на ньому гуси. Вони — не їхні, але й його. Бо вони — дитинство.
Киліяна каже, що не треба таку мізерію й згадувати. Що тут і хати кращі, і плоди солодші, й птахи красивіші. Фазани й павичі! А для нього найкрасивіші ті — гуси на ставку й лелеки на курені. Киліяна каже, що за тим нічого шкодувати. Як таки нічого?!
Він давно пробудився од дрімоти, сидів і розмірковував. Хіба можна одтрутити від серця все своє тільки через те, що тут кращі будівлі, зеленіші дерева і барвистіші птахи. Але ж десь є ще барвистіші й плоди солодші — звідкілясь їх возять на базар, він бачив сам, навіть куштував. Для них найкращі ці, для нього — жовті пахучі грушки, які рясно капотіли на зелений моріг перед хатою, їм до серця тонкі, тягучі пісні, а йому — інші: широкі, голосні, в які влився степ, повноводі ріки; й швидкі, веселі, як заметілі або вихор навесні. Він забув сказати про пісні Киліяні. Скаже обов'язково... Якщо йому ще випаде хоч побачити її. Він знав: йому лишилося одне — думати про Киліяну і про своє минуле життя. Щоправда, не міг і про нього назбирати багато думок. Що він звершив у ньому? Власне, нічого. Обороняв Ладижин. Тобто обороняв вітчизну. Отже, хоч щось, та звершив і перед вітчизною, перед товариством боргів не має. Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тільки його. Сам він мовби звільнився від усього суєтного, і в душі в нього — тиша. Там біліють сніги.