Зате у роботі Гук меткий, спритний думкою, ще він хвалькуватий, любить законозисті слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебільшого невдалі. Легкий на перо й обізнаний на латині, польській і татарській мовах, через те отаман волів, аби про біжучі справи казав він. Навіть військову таємну канцелярію часом довіряв підписарю.
З цього й розпочали ранкові труди.
Отаман підійшов до великої кахляної печі й погрів біля неї руки — любив поводити долонями по гладеньких, теплих, синіх кахлях, то в нього ніби забавка: поводить — і спокійніше стає на душі. Писар і підписар дивились на те поблажливо.
Гук одімкнув залізну, з потайним замком скриню, дістав з неї два скручені в рурочку папери — похідні журнали двох команд, доправлені сьогодні вночі гінцями на Січ. Перша команда з козаків Кисляківського та Мінського куренів мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозір на річкових розливах. Осавул першої команди повідав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пішла на Корабельну, друга — на Гнилий Єланець, і що він теж розділив свою команду на дві партії. Підписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортіло сказати свій розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв біля печі, приплющивши очі, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам'яті поставала ріка з допливами, переправами, лісами й байраками.
— Вони злучаться з Мертвими Водами, — таки не втерпів підписар.
— Не з біса здогаду, — сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. — Куди наміряються піти далі? І чого там крутяться? Наче навмисне в очі лізуть. Одпиши осавулові, щоб вернувся на Гнилий Єланець і нікуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, — сказав суворо й трохи роздратовано, бо помітив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаррві чоботи. Почне отаман думати, а вони — дзінь, неначе цвяшком по лобі. — Та перевзуй чоботи, як ітимеш до канцелярії. Калатаєш, як пес на ланцюзі.
— В мене нема інших, — ображено підтиснув губи Гук.
— Надери лика й сплети постоли, — з серцем сказав Сірко. — Що там далі, читай.
Далі були листи од хана, зашиті в тафту і перев'язані синіми стрічками. Чаус, що доправив їх на Січ, волів, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидів на призьбі з Міюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарів. Хан писав, що цього літа козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапі. Журився попередніми кривдами, клявся в дружбі, обіцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрі йтимуть до Перекопу по сіль. І таким солодким напоєм були розведені його слова, аж важко було повірити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали ділити пограничні землі. Татарський посол, маленький, чорненький, очиці так і бігають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу відміну — ну тобі диявол, недарма й наймення таке має — Чорт-хасан. То дивувався, то посміхався, то лаявся, відступав до дверей, підлізав під самі вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугіль, меткими, як миші, очицями. Лопотів і лопотів. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.
— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього літа інкурсії на козаків. Що морове повітря вигубило у них багато людей і худоби, що в них.безкорм'я і безкіння і що сам хан прикутий тяжкою недугою до ліжка. Аллах і біда просвітлили розум дивану. Краще багато торгувати, ніж багато воювати. Однині од татарських ташів до козацьких хуторів простеляться мирні тропи. Але дайте нам цього літа пасовиська по Єланцю.
Звичайно, таке бувало й раніше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Січовики, якщо складали обіцянку, трималися її твердо. Траплялося, навіть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивідувачів з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострі отрутні краплі притлумленої злості й глузу, він посміхнувся в думці — теж злостиво, але на обличчя тієї посмішки не випустив. Сміх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося відкритим, простакуватим, трохи ніби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовіри, але теж буцім випадкової, яку хотів прогнати й не міг.
— Ми б і повірили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сірко, і Гук із здивуванням звів на нього очі — адже отаман відкривав таємницю військової канцелярії. — Але Сірко удав, що не помічає того погляду, провадив далі: — Не своєю лозою обплівся гонець. Правує він не з Криму, а з білогородської орди. Може, білогородський мурза хоче обдурити й мене і хана? Дати б цього чауса на квестію, допитати червоним залізом: звідки приїхав і де взяв ханську печатку?
В грудях кошовому й справді закипала злість на брехливого татарчука, вже не стримував її і глипнув на нього вогнисто.
Помітив, що повужчали при тих словах чорні зіниці татарина і занурились кудись у глибінь очей швидкі тіні. Татарин знав козацьку мову. Сірко знову осміхнувся в думці, тепер уже повною мірою глузливо, аж терпко.
"Хан зараз у ногайській орді", — подумав, а вголос сказав:
— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачеві, — одколи це Гнила Лука стала татарською?
Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин і далі обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли він пішов, щоб прийти завтра і вже укласти доконечну угоду, Яковлев і Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию і сказав:
— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестією прилякав.
— До незгоди він не важився не через квестію...
— А з яких же респектів і причин? — запитав Гук і посміхнувся. Він завжди осміхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмішку кошовий трохи його недолюблює.
— Було, ледащо, повноважне на всі уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повеління. Він тільки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактації.