У цьому його ще більше впевнив припадок, що стався зі скрипалем Кийком на тому самому місці. Це було навесні, й моста тоді не було, його знесло повінню, з води стриміли тільки чорні палі. Женучи вранці худобу до череди, люди побачили Кийка, що сидів посеред річки на палі й витинав на скрипці "циганочку". До нього гукали, кидали груддям, а він нічого не чув і знай шкварив одсирілим смичком по струнах. Музика тільки тоді отямився, коли до нього підпливли човном; здивовано оглянувся й розповів, що вчора увечері вертався з корчми, де грав з двома іншими музиками, його перестріли паничі й попросили, щоб пограв у них на весіллі. Він пішов з ними, грав їм усю ніч, паничі з панянками танцювали, й пригощали його вином, і давали гроші. Понасипали червінців повні кишені. "Ось вони", — Кийко виймав з кишень овечі кізяки.
Сироватка не міг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплі, в добрі, шабля ворожа не висить над головою, звір не блукає доокіл. Од причілкового вікна долітало голосне, з присвистом, з гагаканням хропіння, хропіло ще кілька чоловік, у курені стояв важкий, спертий дух — баранячих кожухів, поту, перегару, хоч пили й менше, ніж сподівався Сироватка. Не всі на Січі п'яниці, як плещуть по слободах злі язики, випивають запорожці тільки на божі свята, та й то, звісно, в міру. Це їх з Шевчиком зварило — з холоду, із якогось незвичного питва.
Закукурікав у січі на драбині півень, заляпав крильми по драбині, але чи далеко до світанку — було невідомо. На нього не покладалися, бо зовсім одурів без баб'ячого курячого племені, та й старий був, як архієрейський батько. Сливе од того співу заворушився Шевчик. Він довго ворочався, мабуть, хотів заснути знову, а тоді позіхнув широко, перехрестив рота й сказав:
— Чогось мені в голові чмелиться.
— Мені теж, — одповів Сироватка. Шевчик хвилю помовчав і позіхнув знову.
— Ми, мабуть, рано вклалися.
Така делікатність розсмішила Сироватку, сказав:
— Писнули, як свині. Трохи що не під столом.
— Тоді я поберуся на своє місце. — Шевчик пововтузився й сів. — Он як з-п'д дверей тягне. — Хтось із козаків зітхав у сні, а потім голосно мовив: "Господи" й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на світ?
Десь далеко завив вовк, Мокій послухав і сказав:
— Мабуть, не скоро.
— А чого ж тоді не спиться? — не погодився Шевчик і встав. Обеоежно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вікна. Слідом за ним по стіні попливла маленька, менша за нього самого, тінь. Мокій почув, як він тихенько одставив підпірку, торигнув внутрішніми віконницями.
І враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрімати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бік, але зненацька до нього крізь кирею, крізь похлипі! сну пробився страшний Шевчиків шепіт:
— Турки! Турки на вулиці!
Сироватка подумав, що Шевчикові знову зашумувала з голові пінна або потемріло D очах, бо знав: до жартів кум не здагний. Вельми сумирний чоловік кум Шевчик. "А щоб тебе муха гедзнула" — вся лайка його.
— А султана не видно? — невдоволено пробурмотів. — Лягай ото.
— Крий мене сила божа — турки. Повнісінька Січ. Панове-братця, вони стоять під вікнами, — так само пошепки сказав Шевчик.
Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вікна.
Сироьатка сів.
І враз курінь струснув приглушений крик:
— Турки!
Це було так неймовірно, що жоден з тих, хто прокинувся, не підвівся. Коли б зараз, на третю ніч нового року, в люті січневі морози над ними загуркотіло й хтось сказав, що то грім, у таке повірили б швидше. Турки та татари нападали на Поділля, на Слобожанщину, підходили до Києва, підступали до інших великих міст, але щоб вони ввійшли в Січ — такого і в згадках не було. Вони ніколи не приступали її, навіть не наближалися до неї.
Одначе Сироватка, який прочумався раніше за інших, почувши цю звістку ще з одних вуст, зрозумів, це — правда. Звичний до небезпеки, до рішень раптових, голосом хрипким, трохи зчужілим, але все ж спокійним, сказав:
— Не кричи. Й зачиніть віконницю. Збудіть курінного! А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п'ятірню. Страх на мить скував тіло. Навіть у лисячій норі не почував такої безвиході, мабуть, через те, що там потерпав тільки за власне життя, а тут була ціла Січ. Але не виказав страху жодним порухом.
Поруч у когось цокотіли зуби.
— Я не сплю, — сказав курінний Степаненко, що сам гаразд нічого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будіть усіх. Тільки тихо.
В цю мить хтось шпарко підвівся за попонами, й від того свічка погасла. В курені стало темно, як у могилі. Надихана сотнею легенів, сповнена важкого духу пітних тіл темрява була густа, як дьоготь. Вона зімкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лізла у вуха, хапала страхом за серце: люди борсалися в ній, почуваючи себе похованими живцем.
— Викрешіть вогню! — сказав Сироватка.
У кутку, завішаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав і запалив свічку. Каламутна хвиля відринула, з нею відступила й моторошність.
— Треба подати знак іншим куреням, — обізвався хтось важким, м'ятим зі сну басом.
— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулиці, — одказав од вікна інший козак. — Куди дивилася сторожа?..
— Ми подамо знак стрільбою, — вже опанував себе курінний. — Стрільці, ставайте до вікон. — Біжіть кілька чоловік на кухарську половину. Самійле, ти там отамануй. Пильнуйте сінешніх дверей. Свічки приготуйте, щоб було видно набивати рушниці.
В курені стояла товчія, козаки наштовхувались один на одного, хтось навіть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стіл, — а потім зняли попону в кутку, й ріденьке, як сирівець, світло розпливлося по довгій хаті. Од тієї свічки засвітили ще одну, поставили поки що під піл. У курені панував шарварок. Одні були вдягнені, інші — в сорочках і споднях. Кайдан підперезав сподні чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вікні, біля нього гупав шомполом у дуло козак У короткій полотняній сорочці, двоє інших одтягали лаву. Мелькали бліді, розмиті плями облич, над головами помахували рушниці, стукотіли порохівниці.