— З першого. — Й затремтів од власного признання. Далі випитала, про що Марко говорив з Брусом.
— Он, Марку, який ти славний і розумний. Ну хто б ще міг доп'ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому таткові, він стурбувався?
— Правда.
Не втримався й цього разу, дався на підмову. Хоч йому тріскало в мозкові, щось подавало знак — зціп вуста, дурню! Але ж хіба не на його користь свідчило те, що він тут, а Лаврін хтозна-де, повіявся десь, а Марко привіз Киліяну в безпечне місце й клопотався про неї. Хіба за таке не можна полюбити чи бодай офірувати все життя. Та й сама Киліяна так щиро дивилася на нього, так багато обіцяла поглядом.
— Лаврін погинув у Ладижині?
— Він вирвався звідти, я бачив його...
Останні слова застряли Ногайцеві в горлі. Чи то помітив, як страшно, немов у глибоких кручіях вода, завирувала в Киліяниних очах темінь, чи самі слова, очищені розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих і він, відаючи, що з наступними Киліяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив піднесеними вгору худими, оголеними до ліктів руками із скарлюченими, схожими на лапи шуліки, пальцями.
— Киліяно... Киліяно...
Киліянине лице пашіло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очі її горіли, й сама була схожа хоч і на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю.
— Ти юда! Слизький, нікчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася... Ти бридкий... Я швидше повінчаюся з татарином, ніж з тобою. Ненавиджу!
Вона справді зненавиділа його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидіння в монастирі життя й ще за віщось — не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Киліяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька — на одну згадку про його смерть хололо серце, але, може, це й гріх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному світі! Так хочеться когось любити. Тільки не оцього Марка; він хоче, щоб вона віддала йому свою молодість за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стільки мріяла в себе на хуторі (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному коні, подібного до отих шляхтичів, що скакали за паніями обіч карет. Думала про те, як він полюбить її й повезе з хутора кудись у місто чи принаймні у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, і їм, молодим, заздритимуть сусіди.
А тепер — Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила і якусь зачаєність, а тепер та дотепність була принаймні жалюгідною. Натомість лишилася зачаєність й недовірливість. А хитрість лежала на виду — плюгава й нікчемна. Хух, який він бридкий. З отаким цілуватися?!
І все частіше думала про Лавріна, чесного, відкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце віщувало їй — він не погинув. І ось тепер вона вивідала це.
Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очі блищали шаленством.
— Зі мною. Повінчаєшся зі мною. Я... Ти... На той світ підемо, але разом! — ступив до Киліяни.
Між ними в прикладку житньої соломи стриміли вила. Їхні руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Киліяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко — відняти. Мабуть, обоє не розуміли, для чого це роблять. Зненацька трійчаки випорснули з соломи й зависли в повітрі навпроти Маркового живота.
В ту мить у клуню вступив Драпак.
— Що то воно молодята. Все жирують, — сказав. — Ну, показуйте, скільки утяли. Та підемо снідати.
А очі були неначе дві щілинки.
"Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снігу. — Це вигадка, де одне мають за інше. І рідко буває, коли дві казки збігаються в одну. Але й тоді вона обов'язково кінчається. Тут — тільки одна казка. Це й добре. Одна казка... а мені — бубликів в'язка". І засміявся хижо, обтупуючи біля порога міцні, великі ялові чоботи. На карякуватому, білому од інею в'язі біля хати вовтузилися горобці. З гілок сипався срібний пилок.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Обсипане зоряним світлом, припорошене снігами, спало село. Високий вал довкола нього здавався сніговим заметом, на частоколі виступив іній, цукристо блищав у місячнім сяйві. Тьмяно зблискували проти місяця незаплющеними очима маленьких віконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натруджені попереки колодязні журавлі, навіть пси притомилися сторожувати ніч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.
Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечір боком, дрімав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, ніби придушена згори. Може, що в повітрі стояла імла, й кружляли поодинокі сніжинки, й зорі в кущів'ї хмар тремтіли на хуртовину, а може, що десь неподалік у степу причаїлась біда.
І враз її брийонуло тонким, гострим вістрям і краяло далі, вістря повзло вгору і вгору, аж поки не вломилося десь у зоряній імлі. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки ціпеніли в будах, не одважуючись подати голосу.
Вовчиця сиділа на горбі, тягла морду до зір, в її розтулену пащу залітали сніжинки, танули на червоному язиці. Й тоді завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий сніг. Вовкам було голодно. Й вони були злі на місяць, на село, на людей.
Та враз велетенський, з коротким, ніби роздвоєним лівим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'ї шкірою, тихо загарчав. Тоді примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, із рваним вухом вовк тихо вискнув і, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним.
Лаврін Перехрест ішов засніженим степом. Вітер все дужчав і дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах — вуса йому вкрилися інеєм, блищали проти зір. Мороз хапав за душу. Лаврін одвертав од вітру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальці, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи поруділи од води і снігу, й носки в них позадиралися. В голові пульсувала одна думка — дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох у дорозі кінь. З'їв увесь запас харчів, що їх виміняв за зняті з коня ронди, і торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в снігах, ледве волік ноги. Одначе до села, здається, вже недалеко.