Ждан здивувався, а тоді задумався.
— І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.
— Отож. Такі вони — сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку...
— Так він уже вірить, що мудрий!
Митрофан посміхнувся.
— Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана... Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.
— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою? Митрофан зітхнув.
— Такий закон.
— Чого?
— Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.
— А коли... кипить мені. Коли гидке мені все?
— Зціп зуби і... посміхайся.
— Увесь вік посміхатися?
Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий локив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав... Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах-кам'яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта... Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б'ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хто зна,-що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою... Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний...
А з іншого боку — гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона — його найбільша мудрість.
Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.
— Усміхайся і кажи, — вже майже без надії повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.
— Чого?
— Статку. Влади.
— І яка то влада весь вік почувати на шиї мотуз?
— Зате і в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.
— Добра мені насолода. І так завжди жити?
— Скільки й віку.
— Тоді для чого живемо?
— Щоб хліб жувати.
— А якби розкрити очі людям?
— Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. І їм голови рубали.
— Краще жити із заплющеними очима?
— Нащо ж... Живи, як усі. Треба бути, як усі. Тих, що мислять, не люблять. І правильно роблять. Ті, що мислять, до чогось домислюються.
Ждан витягнув довгу шию та так і закляк.
— А як те, що в біблії? У святому письмі? Ці слова спантеличили Митрофана. Він довго мовчав, а тоді мовив тихо:
— І того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навіть Ісуса розіп'яли.
— Але ж його правда свята.
Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.
— Його — свята. А твоя — богохульна. Бог сам любить лад і владу.
— Того в писанні немає.
— Чого ж, є: хай упокориться менший більшому, молодший — старшому.
Ждан похнюпив голову.
— А я думав... хоч на Січі... — нараз мовив він.
— Що думав? Там воля без штанів бігає?.. Скуштував би киюганів...
— А ти куштував? — непримирливо подивився братові в очі Ждан.
— Я — ні. Проте хочу сказати, що й січовий хліб... він теж з остюком. Й невічний він.
— На Січі отаман славетний. Кобзарі про нього пісні складають. І для всіх нас він... ну, яко стяг побідний.
Митрофан мовчав.
Ждан підвів голову і твердим, відкритим поглядом подивився просто в очі Митрофанові.
— Тоді скажи, куди твоя дорога? — запитав гаряче.
— Не розумію, — знизав плечима Митрофан, хоч зрозумів усе, й здивувався, і трохи образився.
— Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва кості? Митрофан помовчав.
— Кості, вони... їх багато валяється в Дикому Полі. І нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрі мають, поважають усі. Так?
— Не завжди.
— Завжди і скрізь, — сказав переконано, — ось ти намалював у думці картини... Насправді ж усе там не так. Там смерть, і нужа, і голод. Та холод. І не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.
— Мо', поміняємося? — швидко сказав Ждан.
— Ну, свічкогасом я не хочу, — вдавано засміявся Митрофан.
— Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобі сюди кортить? Тут воля ходить на припоні, як коза на вигоні...
— Зате не голодна, — буркнув Митрофан.
— Звісно, панська — ні. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителеві й сказав, щоб привезли йому з-за моря отаких маслаків цілу бочку. Стридіями, каже, називаються ці черепашки заморські. Устриці по-тамтешньому. Куштував у Москві в німецькій слободі, але був п'яний і не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, і під аглицьку горілку...
— Бач, запам'ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумі й підказати якомусь генеральному старшині...
— Я запам'ятав, бо це ж які гроші коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробі!
— Кому що на роду написано. Одному — карасі з болота, іншому — стридії з-за моря. А красно п'ють і гуляють за гетьманським столом?
— Не красно, а чорно. Гетьман п'є мало, але любить, щоб інші пили. Впивалися. Їх потім... челядники виносять, і жарти гетьман любить.