Микула встає і чимскорше виходить із дуброви. Ліс мов заворушився, мов ожив. Гайворопи будяться і крячуть уже голосно. Чути, всюди люди йдуть — перед ним, за ним, попри нього. Добре, що не помітили його; думають, що й він козак, а то привітали б його. Але вночі не пізнають — і Микула йде за громадою. Се ніхто інший, тілько козаки. Обійшли турків збоку поза плечі і тепер стануть їх гонити просто в Дністер. Треба чимскорше бігти до тестя!
Козаки вже біжать. Микула попадає на якусь стежку і йде просто в сторону моста. Але заким видобувається з лісу, вже застає тут козацьку роботу коло наметів Усейна-баші. Ані обминути розлютовану громаду. Годі розпізнати, хто свій, а хто чужий. От хтось шмигнув попри Минулу в дуброву, покинувши якусь широку білу одежу, що повисла на корчах. Турок якийсь, певно. Треба би сю одежу забрати... Та ще Микула не дійшов до корча, коли збоку надбігло трьох чоловіків з клунками на плечах; один з них і стягнув одежу з корча та й побіг у правий бік. "Скорше! скорше!" — тілько всего почув Микула від нього — і нові люди почали переходити попри його очі. Се було щось таке, мов тяжкий сон, перебиваний передсмертним коротким зойком і хропінням. Крик тілько тут і там, зате метушня скажена.
Насилу перебився Микула через громаду козаків і побіг до моста. Тут сторожа і військо тілько тепер збудилися і в поспіху не знали, що чинити.
Чамчан, наляканий, тремтів на цілім тілі перед своїм наметом.
— Се ти, Микуло?
— Я!
— Ховаймося під міст! Добре, що прийшов. Я вже вмирав зі страху.
Оба збігли у воду і приперлися до кашиці; хоч від берега тілько два-три кроки, та все ж безпечніше. Стоять і слухають, як надбігає громада людей над берег. Хтось їх здоганяє. Далі чути боротьбу — і от уже один, другий, третій у воді пливе, топиться. Але сеї боротьби небагато; усе біжить горі Дністром. Там десь козацький міст з плотів, як звичайно.
— Мені б найліпше пійти тепер з козаками,— каже Микула.
— Чого? Хочеш мене покинути?
— Усе одно; чого я тут діждуся?
— Останься! Прошу тебе!
Микула лишився: ще мав надію, що віднайде своїх тут, по сім боці Дністра, де був. Козаки відходили, не було потреби стояти у зимній воді. Чамчан і Микула вийшли.
Так минулася та дивна ніч, що Микула сам не знав, як і коли.
До полудня пересиділи в наметі і вже не знати котрий раз розважали, куди б могла подітися родина. З полудня старий Чамчан заснув, бо втомила його недоспана, неспокійна ніч, а Микула вийшов з намету. Його тягло пійти ще раз, за дня, у дуброву і роздивитися по криївках. Може, найде хоч слід якийсь, може, від чурів дещо розвідає; треба ще раз пійти подивитися, потім уже побачить, що має далі робити: чи оставатися далі у тестя, чи шукати якого іншого виходу.
У дуброві було тихо, не було тут ані чурів, ані коней, ані наметів; усі турки, крім тих, що пильнували моста, винеслися далі в поле, за дуброву. Налякала їх минула ніч.
Листя на корчах уже пожовкло; осіння втома і сонливість лежала вже на дуброві. Гайворони повідлітали на бойовище. Кругом був смуток такий, як на кладовищі, коли похоронять когось: люди уже відійшли, а тут остався покійник, закопаний, присипаний тяжкою землею. Родина і знайомі пі-йшли собі далі жити і тішитися з світом та життям, а покійник спочив уже на віки вічні, і байдуже йому до всего.
Зараз на вступі у дуброву побачив Микула трьох турків на землі; два з них лежали вже без душі, один ще стогнав, смертельпо ранений. Ніхто про них не журився, крім кількох гайворонів, що мовби нарочно лишилися і з верхів заглядали з жадобою у корчі та ждали, поки іі остатній турок перестане рушатися.
Микула зайшов у корчі. Саме тут уночі загубив був якийсь турок білу одежу, по котру Микула був розігнався, та не вспів узяти, бо хтось інший узяв. Уночі діялися тут такі страшні речі, а тепер, дивись, так тихо довкола. Тілько стоптана трава та поломані галузи корчів свідчать, що тут були люди.
Що се лежить у корчах? Якийсь клунок чи щось?
Микула схилився: справді, се був клунок з чимсь м'яким усередині, певно, з одежею. Треба взяти, може, придасться. Микула узяв клунок під паху і пійшов далі у дуброву. Ходив зо дві години і не придибав нічого замітного, тілько коня, що пас траву. Криївок у дуброві було доволі. Микула передумував не раз, ходячи по лісі, що тут, у хащах або в ямах, можна би в потребі пересидіти лиху годину, але людей не находив і, знеохочений, вернувся до тестя.
Тесть уже не спав.
— А ти куда ходив?
— У дуброву.
— Десь ти не боїшся ходити?
— Чого боятися? Нікому з прохожих, що мене бачать, і в думку не приходить, чого я блукаю. Думають, що я чура, або ваш помічник, або хтось з людей Томші.
— А се що приносиш?
— От якийсь клунок найшов у корчах. Одежа, мабуть.
І Микула кинув клупок байдуже на землю.
— Може, тут гроші є? — зацікавився Чамчан і почав розв'язувати клунок.
У клунку була жіноча одежа.
Спершу Микула й не дивився, та коли Чамчан розвинув зелену кацавейку, кинув оком і зацікавився.
— Таку саму кацавейку мала Роксанда! Може, то єї?
І Микула присів на соломі та почав розглядатися одній полі кацавейки.
— Тату! — кликнув з острахом.— Се ж єї одежа!
— Роксанди?
— Роксанди! От маєте випалену від огню дірку.
Раз скочила іскра і випалила.— Чимскорше сягпув по іншу одежу.— Роксанди! Роксапди! А отеє мамина хустка! — говорив з радістю, мовби вже саму матір і жінку побачив.
— Отже, вони втекли в дуброву? — здогадувався Чамчан.
— А може, вбили їх і одежу здерли? — здогадувався Микула і побілів зі страху.
— Коли здерли, то, може, є кров на одежі,— замітив Чамчан.
Стали шукати слідів крові і не найшли. Троха їх се заспокоїло, але загадки не відгадали. Прерізні помисли почали їм приходити до голови, але кожний мав свій гачок — сяк чи так виходила загадка.
На другий день оба з Чамчаном перешукали цілу дуброву, понаходили багато криївок, у котрих, очевидно, лежали перед тим люди, але родини не було. Вернулися до намету і тут постановили, що Микула має вернутися до козаків і шукати родини там, а Чамчан лишиться у господаря, бо йому годі відходити, щоб не підозрівали. В потребі має Микула дати знати, що зорудував.