Вже коні, і худоба, і з половина козаків по тім боці.
— Скорше! скорше! — кричить хтось.
Козаки перебігають. Ще лишається кількадесять.
— Ану, всі на плоти!
Зійшлися всі. Відчепили пліт від берега, і вода сама принесла їх усіх до противного берега, до козацького обозу. З того боку Дністра хтось стрілив, збіглися, видко, якісь люди; але вже було запізно, козаки були у себе дома.
— Чому ви не відбивали ясиру? — питався Микула з докором у Безушка.
— Який ти смішний! — відповів той, завдаючи собі на плечі цілий намет.— Ми самі не маємо вже що їсти. Що зробили б ми з брапцями? Відбити можна — а чим прогодуєш? Подумай!
Микула подумав і признав Безушкові правду, та потіхи з того не мав ніякої. Виходило, пропала його родина навіки-віків!
Цілий ранок не відзивався уже до нікого, тілько мовчки дивився, як козаки різали зараз баранів і пекли та ділили між себе добичу. Чого вони не поназносили! Кільканадцять наметів, усякої зброї, упряжі кінської, дорогі сідла і покривала на коні, харчів усяких. Повелося ватазі, і тому весело було в ній.
— Дивися! — промовив Безушко до Микули, показуючи відрізаний у трупа палець з золотим пер-стенем і дорогим каменем.— За отеє я дістану кілька злотих. Годі було зняти перстень, тому я цілий палець відрубав.
Микулу замлоїло коло серця, нічого не відповів Безушкові. Таран приніс йому печеної баранини.
— На, їж троха! Не сумуй!.. Дивись! дивись! Що се там таке приніс Голота?
Голота, що сидів педалеко, заглядав у якусь скриньку, мачав там палець і облизував. Таран не втерпів, побіг до Голоти.
— Що се таке?
— Або я знаю, що воно? Якесь солодке! — відповів Голота.— Ружами пахне. Покоштуй!
У скриньці було вісім слоїків з чимось рожевим, солодким. Таран встромив палець у один слоїк, скоштував і сплюнув.
— Та ти-бо не плюй! — промовив інший козак, що придивлявся тому,— Се турецькі шорбети. Дай мені з одно горня!
— Не дам! — відворкнув Голота і хотів замкнути скриньку.
— Стривай, бо руку придавив! — скрикнув Таран.— А се що в мішечку?
Розв'язали мішечок, що був також у скриньці.
— Зернята якісь.
Таран розкусив одно зерно і виплюнув.
— Може, ти знаєш, що се? — спитався в того козака, що, видко, знав турецькі ласощі.
— Се кава. Вони то пряжать, розтовкують, заливають окропом і п'ють.
— Чортзна-що таке! Ото знав ти, Голото, що хапати! — закпив собі Таран.
Тим часом Муха розпорював турецьку сермягу, яку приніс із собою; у полі були зашиті гроші. Муха скоренько спрятав їх у своїй кишені. Інші курили турецький тютюн, ще інші чистили зброю та оповідали свої пригоди.
Микула дивився на товаришів та заїдав недопечену і непосолену баранину, бо справді був го-лоден. У його голові дозрівала вже одна гадка, якої пе виявляв перед ніким; дозрівав намір, якого козаки були би не похвалили, а на який Микула хотів сам зважитися, хоч би мав пропасти.
XI
На другий день рано, у вівторок, вийшов Микула шукати Дзерона, з котрим хотів поговорити. Ішов козацьким обозом посеред товпи людей і чувся таким опущеним, мовби нікого не було довкола нього. Дивився байдуже на сухоребрих коней, що з недостачі сіна падали з ніг, і на козаків, що ходили також змарнілі, голодні і невдоволені. Але в однім місці таки вразила його сильніше подія, якої не сподівався; побачив, як козаки відрізували м'ясо з мертвого коня, а декотрі вже й пекли собі кусні сего м'яса на огні. Починався, видко, в обозі голод.
Микула згадав, чим він жив за тих чотири тижні, як вийшов з дому. Дома, у Сереті, йому й на гадку не приходило, що можна жити в таких невигодах так довго — без теплої страви, без спокійного нічлігу, у безнастанній журбі і тривозі. А він ось уже чотири тижні прожив так. Правда, видав за той час з половину своїх грошей. Та яку вигоду мав за них? Добре, що козаки прийняли його до себе, але ж тепер і козакам не ставало харчів. Прийшли вони сюди під Хотин на день перед приходом турків; не мали коли назвозити собі харчів, а коням сіна; Бородавка про се завчасу не подбав, і тепер приходилося всім бідувати — і людям, і коням. "Горе тому козакові: нема сіна лошакові",— недаром сказано в пословиці. І козаки, самі голодні, зі смутком дивилися, як гибли їх коні; а тепер ось уже їдять печені з коня...
Коло намету Сагайдачного застав Микула велике збіговисько і крик. Підійшовши ближче, він почув оклики: "Забираймося додому! Чого нам довше сидіти? Помремо з голоду! За що служимо? Покиньмо ляхів!" Стривожили його сі оклики; атож, коли б козаки справді відійшли, був би копець війні — і ясир пігнали би в Туреччину та Крим.
— Чи ви справді загадуєте відходити? — спитався Микула Безушка, найшовши його у товпі.
— А чого будемо тут кваситися?
— Се ж як? Не вдіявши нічого, відходити?
— Ага, вдіяти! Наварили юшки без петрушки та й з'їсти годі. З суботи, як не повелося нам уночі, вся охота відійшла.
Тим часом товпа не вмовкала і домагалася, щоб вийшов гетьман та сказав їй так або сяк, що мають робити. Довгий час не виходив Сагайдачний до козаків, та вкінці мусив вийти, бо вже трохи не звалили його намету. Вийшов і ждав, поки втихомириться товпа. Козаки замовкли, а Сагайдачний сказав:
— Я вже вчора післав післанців до польського обозу довідатися, що там гадають. Сказали мені, що сегодня прийдуть звідтам комісари і поговорять з вами. Прийдуть незадовго — так ви вже потерпіть і перше послухайте, що вам скажуть. Потім уже ми роздумаємо своєю головою, чи лишатися нам, чи ні.
Більше не сказав Сагайдачний. Настав знову гамір між козаками; один другому, що не дочув слів гетьмана, повторяв їх,— всі ждали на комісарів. Ті справді небавом прийшли. Прийшов познанський каштелян Петро Опалинський, прийшов польний гетьман Станіслав Любомирський і лю-бельський воєводич Яков Собіський. Козаки розступилися і впустили комісарів до Сагайдачного. Сагайдачний вийшов назустріч їм, привітав і попросив до свого намету. Козаки втихли. По хвилині винесли з намету стіл і Собіський виліз на нього. Постояв хвилину мовчки, поиравляючи свій повеличкий вусок, оглянув усю громаду, а далі промовив:
— Я вам, панове молодці, не стану багато говорити: скажу коротко і на розум, а ви слухайте! Ви собі гадаєте, що ми в Польщі не знаємо ваших заслуг, не знаємо, скілько поганської крові націдили ви! Тим часом ми добре бачимо, як ще сегодня вилизуються з pan, що ви їм завдали, і турки, і татари, і волохи — і бог зна хто ще! Тепер прийшли ви сюди помогти нам і помагаєте нам добре, спасибі вам! Але, зачуваємо, декому з вас не стає терпцю, не стає вже охоти. Хочете вертатися додому! Не робіть того, панове молодці! Чи хочете, може, платити десятину на мечеті у Царгороді? Хочете, щоб вас, як своє військо, гонив султан з вашої України у Персію, де його чобіт тисне! Мало ваших батьків, і матерів, і братів, і сестер гине у турецькій неволі? І ви би се забули?.. Зважте, що бороните тепер ні нас, ні себе, але віру Христову, бога одного, нам усім спільного. Цілий світ дивиться на нас, як ми закінчимо сю війну, бо від неї або полегшає нам усім, або прийде загибель на всіх християн. І ви б у такій потребі хотіли нас покинути?