Але ще вечір не прийшов, уже по тім боці Дністра стояли чотири турецькі пушки, вимірені лівому козацькому обозові просто в плечі. Коло пушок стануло вже кількасот турків. На полях показалися ватаги татар з різним добром і бранцями, яких приводили з Поділля. Смерком заясніли пожари в далечині: то горіли подільські села, підпалені татарами.
Дивився на те все Микула, і надія його щораз меншала. Тим часом сего-таки вечора, в п'ятницю, в наметі Ходкевича відбулася важна воєнна нарада, від котрої залежали заміри Могили і Микули.
Ходкевич лежав хоргй на постелі, а довкола його ліжка сиділа польська старшина: Любо мирський, Собіський, /Куравинський, Ваєр і інші. Був тут і Сагайдачний. Вій сидів мовчки скраю на ослоні та слухав, що говорили пани. Післанець Яржина, що їздив до короля Жигмонта до Львова просити його іменем Ходкевича, щоби чимскорше приходив з новим військом під Хотип, вернувся саме сегодня з вісткою, що король полює на заяців підо Львовом, а військо, зовсім не готове до походу, сидить по селах на квартирах. Ся новина найбільше розсердила Ходкевича, і він не скрив того й на нараді.
— Я,— сказав він, спершися на локоть,— умиваю від усего руки. В обозі починається голод, пороху мало, куль нема вже з чого лляти, наші пушки до нічого, панове не мають сорому і втікають... Мої дні вже почислені. Не сподівався я, що по стількох побідах у моїм житті я так соромно тут загину. Не моя вина...
Сказавши се, упав знеможений на шкіряну подушку і замкнув очі. Довгу хвилину всі мовчали, поки вкінці холмський воєвода Ваєр промовив:
— Так, як досі, я стою на тім, що нам треба обминати битви в отвертім полі, а витримати якнайдовше в окопах. Не тілько в нас, але і в бісурман не стає вже толокна і саламахи. До того ми переконалися, що турецьке військо — то смола, ледащо, жиди з циганами. Наш один чура гонить кількох турків. Се хмовби не ті самі турки, що в Угорщині здобували найсильніші замки. Коли так подержимо їх тут якийсь час,— вигинуть і без куль, і без пороху. Тілько ми мусимо постаратися о харчі для себе і вислати за тим вози в Кам'янець. Пап Любомирський був іншої гадки:
— Таке лікарство,— казав він,— гірше як хоро-ба. Годі так дальше сидіти без діла в окопах. Тих кілька маленьких нападів, ті фортелі, що ми їх заживаємо, уставляючи то так, то сяк наше військо,— то ще не робота. Досі по правді тілько козаки билися, і я бачу, що ми зле зробили, що не помогли їм минувшої суботи. Нам треба зважитися на од-вертий сильний напад у полі, а маю в бозі надію, що вдасться нам.
Така бесіда дуже обурила пана старосту Жура-винського. Він зірвався з ослона і піднесеним голосом промовив:
— Пан Любомирський гадає собі, що голови панів сенаторів і комісарів — то мазниці до воза.
— Я того не гадаю і не сказав,— перебив Любомирський.
— Але такий був сенс бесіди вашмості. Тим часом, коли подивимося, скілько в нас Гекторів, Ага-мемионів, Ганнібалів і Сціпіонів, скілько відваги і розваги, думаю: пе можемо сказати, що ми тут пересиділи дармо, без користі для нашої отчизни, і бесіда пана Любомирського — то образа для нашого гонору. І ми билися славно, ще ліпше, як козаки. Nos sumus Troes!
Почалася суперечка, в котрій одні брали в оборону Любомирського, другі годилися з Журавин-ськихМ,— коли тут махнув рукою Ходкевич, отворив очі і слабим голосом промовив:
— Нема що сперечатися, багато наших Гекторів і Ганнібалів ногами порадили свому здоровлю — бодай я тої хвилини був не дожив! У суботу я радив помогти козакам, панове не згодилися, сказали: не годиться о Річ Посполиту в кості грати. Тиждень уже минає з того часу, і ми не знаємо, який конець нас жде. Треба нам справді подумати над тим, чи не почати б нам яку іншу роботу, що скоро рішила би справу. На поміч зі Львова, бачимо, годі ждати; поживи не пустять татари... Може би, ти, Петре, порадив що?
Всі радні глянули на Сагайдачного, що сидів скраю, майже у входу намету, не пхаючися межи панів. Він говорив коротко і спокійно:
— Козаки раді би чимскорше бути на своїм Запорожжі. І нам, і вам обоз засмерджується. Тому я за тим, щоби не сидіти пусто в окопах, вдарити раз, а гаразд. В отвертім полі турків не переможемо: просто забагато їх проти нашої сили і тримаються купи, як свині, коли вовка зачують. Заким таке товсте військо схудне, наше худе певно згине. Ми їх не перестоїмо тут, як, панове, собі гадаєте, і не переб'ємо всего так скоро, як би треба. Тому я думаю, що найліпше було би напасти їх уночі. Я маю певні вісті, що турки вночі сплять, як колоди. Ані добрих окопів, ані вартових у них нема — такі безпечні у своїм обозі, так уповають на своє велике число. От би тихенько підлізти до них, напасти з криком усею силою — і прогнати на сто вітрів. Ми будемо перед вести, а ви за нами.
Настала на хвилину мовчанка. Вкінці Ходкевич сказав таке:
— Твоя гадка, любий Петре, незла; тілько ось чого я боюся: ану ж твої козаки кинуться знов на добичу, як мухи на мід. А друга річ: дуже не люблю красти по ночах побіду. Чому б не вдень напасти? Але про мене, коли всі панове на те згодяться, я не буду перечитися. Ваша воля! Я й так вже на коня не всяду.
— Не страш кота салом, пане Яне! — замітив Сагайдачний.— Козаки, аби знали, чого йдуть, па салі не стримаються: воно їм ие втече. А що не годиться красти по ночах побіду — га! Воно гарно сказано, і по-лицарськи, але війна — не турнір. Тут діло в тім: або рибку з'їсти, або на дно сісти. Нічні напади нам не новина.
В обороні гадки Сагайдачного станув тепер Яков Собіський.
— Коли така божа воля,— сказав він,— щоб ми стерли з лиця землі невірних, то бог не скарає нас і за нічний напад. Дуже хвалю твою осторож-ність, пане гетьмане, але чи ж можна битися з турками полем? Нехай ми їх і поб'ємо, зженемо з поля, то не рушимо їх з їх обозу. Там їх не заплюєм, не позбираємо сухою рукою, як гриби. Pelna Viktoria 1 з того не буде. Годі нам довше тут сидіти, як миш на пудлі; зима йде, поснемо, як ластівки, як мухи. Коли не хочемо по смерті пасти сороки, згодімся на гадку пана Петра. Не всі лакомі тілько на добичу: пахолок, чура рад, коли щось зарве, але пе правдивий козак. А що й нічної белльони заживати не сором, на те маємо приклади і в історії: так Сціпіо бив Сіфакса, так Юліус бив франків, так били сірійців, мадіянітів. Ще коли б з обох боків була рівна сила, то, може, не годилось би, але тут десять стоїть проти одного. Досить буде слави з нас, коли проженемо турків — сяким чи таким способом.