Микула знову вернувся до хати. Перешукав стайню,— пари коней не забрали, вони спокійно стояли у жолоба і їли, але з родини не було там нікого. Пійшов знову у льох і тілько тепер замітив, що він був замкнений знадвору. Виходило, що всередині нікого нема. Але Микула ще не вірив, відчинив льох і увійшов досередини: ні! таки нема! Зачинив знову і вийшов. Що ж тепер почати?
Він станув у саду на стежці. Сонце світило ясно почерез галуззя дерев, і бджоли бриніли весело довкола вуліїв. В місті далеко лунав крик, дзвін далі відзивався на тривогу, а тут, у саду, було так тихо, що чути було кожду бджолу на лету. Що діяти?..
Микула пійшов ще до сусідів спитатися, чи не бачили його родини? Ні, не бачили. Не диво, кож-дий пильнував свого,— хто б там дивився у такий час на інших? Метушня на вулиці була така, що годі було й зміркувати, хто йде чи втікає.
Тепер уже Микула пійшов просто дорогою до ріки. Застав тут громаду людей, що плакали і проклинали, але не важилися пуститися навздогін за польською чатою. її вже й не було видко. Погнала перед собою кількасот волів та череду овець; здається, і декого з людей забрала для "язика"; отам — показували люди,— по тім боці ріки, скрутили попід ліс і щезли. Дорогу, котрою верталася чата, було справді видко: траву і збіжжя столочили воли, а де була жовта стерня, то вона й зовсім почервоніла.
— Що ж? Будемо їх здоганяти? — спитався Микула.
— Здоганяй сам, коли охота! — відповіли йому.
— Мені всю родину забрали! — скрикнув Микула з розпукою.
— Та де?! Нащо їм твоєї родини? Пошукай ліпше і знайдеш дома.
— Я шукав — нема! Ви не бачили її?
— Ні! Може, й забрали, хто там знає...
— І се християни?! Свої на своїх нападають! — обізвався хтось із громади.
— Чого будемо тут ждати? Вони вже не вернуться. Л в місті вогонь,— промовив хтось інший і сим словом опам'ятав людей, що стояли над рікою мов зачаровані.
У місті коло церкви справді курилося, але дим не був уже великий: день був спокійний, вогонь почали гасити зразу, і він, видко, унімався.
Микула вже не хотів говорити з людьми, тілько вернувся додому. Перешукав ще раз усе своє господарство, кликав батька і матір так голосно, що й під землею могли почути, та коли ніхто довкола і словом не відозвався, пішов у місто. Тут торг
мов замело. Де перше було глітно, тепер стояли тілько де-не-де остовпілі люди та блеяли вівці. Усі розбіглися та поховалися по лісах.
В місті було спокійно. Дзвін уже затих. Кождий розумів, що се тілько мала чата впала до міста на рабунок і вже не вернеться, а проте страшно було всім, боялися вийти із своїх захистів. А від тих, що зважилися вийти на місто, Микула не міг нічого довідатися. Всі тілько вбезпечували його, що чата людей не забирала — нащо їй? А коли й забрала, то небагато.
З чим пійшов у місто, з тим Микула й вернувся додому. Усів на лаві і розглянувся по хаті. Нема нікого! Нема ні батька старого, ні неньки, ні Рок-санди, ні Тодірка. Та хіба се може бути? Невже ж се на нього впало несподівано таке нещастя? За яку провину, за які гріхи?
Доки Микула ходив та шукав родили, доки вірив, що її віднайде, він і не думав, яке велике лихо спіткало його; тепер же у самотній хаті, як розважив, що сталося, де могла дітися родина,— може, її порубали, може, забрали? — він ухопився за голову руками, встав і зарув, як ранений медвідь: "Господи! що ж я тепер вдію? Сирота я! круглий сирота!"
Але надія його не вся пропала. Прийшло йому на думку, що родина могла утечи на Руїну. Хоч старі ледви чи так скоро могли вилізти на гору, все ж туди було найбезпечніше утечи: у льохах старого замку, що ще не завалилися, могли поховатися. Ліс там дуже густий, місце певне. Може, вартовий при чузі бачив, як вони втікали?
Микула пійшов на гору. З краю під лісом стояв вартовий.
— Чи втікали які люди в ліс? Може, моїх бачили?
— Та туди втікали якісь. Або я знаю хто? — відповів вартовий.
Микула пійшов стежкою у ліс. Руїни старого замку були недалеко. В гущавині сторчали ще деякі грубезні стіни, на котрих росли корчі, і з-поміж стін, з давніших світлиць, піднімалися буйні дерева високо вгору. Довкола ж мурів і на звалищах росли непрохідні хащі, трава і кропива. Микула застав тут громадку людей, що вже збиралися вертатися в місто.
Діти плакали, наполохані і голодні, матері втихомирювали їх, а дехто ще сидів, як прикований, на камінню і мовчав. Микула сказав їм, що вже чата давно забралася з міста, можна людям вертатися; однак про своїх не дізнався нічого. Ніхто не бачив їх, а повинні би були бачити... Може, чата забрала? Чати забирають часто людей, щоби вивідатися від них, чого їм треба.
— То їх, певно, під Хотин пігнали? — спитався Микула не то в людей, не то в себе.
— Та вже ж; коли чата польська, то під Хотин і вернулася. Там, кажуть, уже стоять ляхи.
Микула пійшов мовчки додому. ЙОхМу мовби думок не стало в голові. Уже сонце ішло добре з полудня, а він ходив то по хаті, то по саду мов без пам'яті. Усе здавалося йому, що ось-ось надійде звідкись родина; тим часом кругом було так тихо, як на кладовищі, там, коло церкви. Тілько пес Босий надбіг звідкись і став ласитися до нього,— видко, був голоден. Тоді Микула пригадав собі, що й коні, певно, голодні, ненапоєні та й віп сам із самого ранку нічого не їв. Де йому тепер до їди?.. Ллє до коней пійшов і напоїв їх, дав і собаці їсти. Тут і згадав, чи не зайняла чата й його коров із ітасовиська, що їх пігнав громадський пастух ще вранці разом з іншими короваїми. Чому не пригнав па полуднє? Згадав і свої воли, такі гарні, круторогі, випашені... Дивне діло, що нічого з хати не забрали... Тілько воли побачили на подвір'ю і вигнали на дорогу.
2 О. Маковей
33
Микула ходив як неприкаяний по двору і за думками про господарство забував на хвилину про родину. Але тяжка журба верталася несподівано знову — і він уже без ніякої відради снувався то сюди, то туди, а з грудей його добувався не плач, а якийсь глухий зойк, стогін, мов у тяжкій недузі. Його висока, плечиста стать похилилася — він мов ув'яв, постарівся.
До самого вечора ходив так і втомився несказанно. Все ще здавалося йому, що або з саду, або з хати виходить хтось з його родини; все причувалося йому, що його батько ось іде дорогою і приносить вістку, що вся інша челядь зараз також прийде. Скричала дитина у сусіда — він аж стрепенувся: гадав, що се Тодірко. Однак усе те був тілько обман його втомленої душі.