Зачепили козаки болючу справу, що вже накипала в них віддавна.
— Я не розумію гетьмана,— почав Таран.— Турки найбільше нас чіпляються, ляхи в панцерах та перах ані за окіп, а Сагайдачний затяг нас сюди за ляхів голови класти.
— От же німецька піхота помогла вранці,— замітив Пугач.
— Тож-то й є! — обурився Безушко.— Як не нас, то німця-наймита післати чорту в зуби. А самі пани здалека, бо порох у носі крутить...
— Се вже так: чепися кіпь з конем, а віл з волом; лях козакові не товариш,— додав Муха.
— А Сагайдачний кланяється їм,—горячився Безушко.— Як маєш кланятися лаптю, то лучче поклонися чоботу. Ми б з турками краще вийшли.
— Виходить на те, що Бородавка каже,— докинув Таран.— Я от вранці чув від людей, що його стережуть; такого їм набалакав, аж їм уха пов'яли. Воно й справді чудно: чи не змовились, буває, ляхи з турками, щоб нас тут вигубити до ноги!
— Еге! Запорожжя було б чисте на якийсь час.
— На якийсь час! А потім кликне старшина — і козаків знову буде як трави.
— Стривайте, панове,— почав Пугач,— у Бородавки гадок, як у зайця стежок. Він тепер мудрий, коли не гетьман, а доки був гетьманом, то розуму не мав.
— Але тепер правду каже,— відповів Безушко.— Нам би найкраще забратися звідси, та й годі. Нехай би самі ляхи билися. Пізнали б, почому локоть кваші.
— Стривай, брате, послухай мене,— втихомирював Пугач.— Знаєш сам, як нам турки і татари допекли до живих печінок. То в Сагайдачного, гадаю, думка така: от якби нам на спілку з ляхами вдалося упустити туркам крові, був би спокій на якийсь час; а за той час можна би поторгуватися з ляхами за наші діла.
— Яка ж мені се спілка?! Напнеться, як жаба до гусяти на траві: "Я пан! і ти мені поможи! Я собі буду в перинах лежати, а ти за мене роби!" Яка ж се спілка?
— Звісно, спілка погапа,— боронився Пугач,— чи я ж кажу, що добра?..
— Ет! і не кажи, Пугачу,— перебив його Муха.— Уже ж гетьман має свій розум, але й ми не в тім'я биті, знаємо також, що вовк, а що лисиця. Не по нутру мені вчорашній день; тихМ не по нутру, що так закінчився. Як не крути, а виходить: не помогли! А чому не помогли? Бо то були ми! З папами були б зараз полки вислали.
Дощ унімався, і знову показувалося сонце з-поза хмар. Жара ставала нестерпуча. Дощ не охолодив повітря, тілько розжарив його.
— А! от і Микула йде! — скрикнув Таран.— Де ти пропадав, Микуло? Де твій баша?
Микула не відповів на сі питання, прийшов і сів собі мовчки до гурту.
— Ти чого такий сумний? — стали його питатися.
— Польські чури батька мені вбили під замком. Більше сотні людей з Молдови вирізали, поскидали в Дністер, постріляли...
— Що ти кажеш?! Таки в обозі таке сталося?
— Кажу ж вам: ота голота мордувала, що її привели пани із собою.
— І не покарали нікого?
— Або ж я знаю? Я тілько що поховав батька.
— От педоля! — пожалував Таран Микулу.— Так ти всеї родини вже рішився?
— Всеї...
— Такий-то там лад у мошродзєїв,— замітив Безушко.
Пугач і Муха присілися до Микули, стали випитуватися і потішати його.
Але нещастя Микули було завелике, щоби так скоро його забув. Він слухав слів потіхи, а думка в нього була одна: не варто жити, та й годі. Коли б сегодня був який напад, кинеться між турків, по-жиє смерті — і буде 110 всім.
До окопів надійшли інші козаки, виручити товаришів, і давні вартові иійшли в обоз на свої квартири. Дощ унявся зовсім.
— Спати пійдем, чи що? — спитався Муха.
— Е! ні! шукаймо до веселого гурту — сумно так! — порадив Таран.— Ходи, Микуло! Кинь лихом об землю!
Микула пійшов, постояв часок коло кобзаря, котрий уже, па превелику потіху козаків, співав думу про Голоту, а потім відійшов. Прикро було йому дивитися на веселих людей; йому здавалося, що цілий світ повинен сегодня із ним сумувати.
Ціле пополуднє він ходив сам по обозі. Зайшов аж на ліве крило, недалеко великого яру, котрим пливе малий потік у Дністер. Тут козацькі окопи припирали до самого Дністра і сторожа на окопах була дуже сильна, бо недалеко, по тім боці яру, був нижчий турецький обоз. Усе було там видко як на долоні: намети, і окопи, і пушки, і людей, і коней. Микула чудувався, як се так близько два вороги розложилися, майже стіна о стіну. Коли б не широкий і глибокий яр, що найбільше спиняв одних і других, то тут ніколи не було би спокійної години людям; а так лише дивилися на себе день і ніч і пильнували, щоб одип одному не втік.
Під вечір побачив Микула звідси видовище, що його дуже зайняло: турки пригнали ясир над Дністер коло нижчого турецького обозу. Через вчорашній напад козаків побоялися, видко, о свою найдорожчу воєнну добичу і зігнали бранців сюди, де кінчилися козацькі окопи. Микула бачив, як та многотисячна громада ішла полем поза турецьким обозом і потім над Дпістром здержалася. Другу новину довідався від козаків: там, де з яру впадав потік у Дністер, був брід, і на тім броді господар Томша разом зі своїми волохами уже починав будувати міст через Дністер. Здалека справді було чути рубання сокирами. Сі дві новини дуже зайняли Микулу, хоч поки що він сам не знав, чи буде мати з них яку користь, чи ні.
На ніч вернувся він до свого полку.
На сон йому не збиралося; волів сидіти в окопах, слухати розмов козаків та придивлятися похоронам, які зараз звечора почалися на бойовищі. І з одного, і з другого боку вийшла з окопів велика громада людей з рискалями і запаленими лучниця-ми в руках та почала прятати трупів. Одні копали великі ями — козаки коло своїх окопів, турки коло своїх,— а другі стягали покійників з поля до тих ям. Усе те діялося тихо, тілько видко було на бойовищі світла лучниць і темні тіні, що ходили із світлом, вишукуючи всюди трупів. Уже справді крайня пора була на ті похорони: повітря було вже таке нездорове, що млість брала найздорові-ших людей.
Микула сидів на окопі зі своїми товаришами і придивлявся сему смутному видовищу. На сім великім кладовищі не було тепер ворогів; хоч козаки і турки обминали себе посполу, але підходили пе раз так близько себе, що за дня се тілько в битві було би можливе.
— Отепер саме була би найкраща пора утікати,— казав пушкар-полтавець, що лишився у До-рошепковім полку.