— Чи ти гадаєш вертатися до козаків? — спитався Ярошенко сина.
— Треба би.
— Не йди хоч сегодня; нехай я тобою натішуся; а то я за той час не мав ні дня спокійного, ні ночі. Подумай, таке нещастя...
— Ви мені й не кажіть... Сегодня вже не вернуся, але завтра пійду. Там, між козаками, я скорше розвідаюся, де ясир, як би до нього дістатися,— а тут я що довідаюся?
— Добре, добре, тілько сегодня не йди!
— Відпічни! Адже ти змордований! — сказав Дзерон, протягаючися на соломі.— Ото постеля! Вже всі кості болять. Святий Симеоне, я тобі вибудував таку гарну церкву, що сотки років мене переживе; як ти можеш дивитися на таке, щоб я так у корчах лежав?
— Не гріши, Семене! — сказав старий Ярошенко.— Побачиш, що вийдеш із сеї біди.
— Та-бо вже терпцю не стає! Доки то потягнеться! Ух-ху-ху! Галла! Ото галакають! Чуєте, як там галакають! Хто знає, може, ще сюди прибіжать сі пройдисвіти.
— І се може бути,— відповів Микула.
— Де ж би ми, в потребі, сховалися? — спитався Дзерон неспокійно і сів на соломі...— Я вже казав тобі, Семене: нема тут чого сидіти; краще піти нам лісами вночі... Кудись би ми вже зайшли.
— Якби кругом не вороги та не опришки. А тепер і дорога в Кам'янець непевна,—відповів старий Ярошенко.
— Чекай же ти там на мене, стара! І ти, моя Рипсимо, і ти, Кайцю! Бідний хлопчисько плаче десь за мною...
Вірменин поклався знову на солому і замовк.
Поклався і Микула. Не думав спати, хотів розмовляти, та очі самі клеїлися до сну; він і сам не помітив, коли й як заснув.
Тим часом там, при козацьких окопах, що ще не були готові, здорожені козаки не спочивали; уже їм турки не дали спочити. Показалося їх на полях з двадцять тисяч і поставили вже намети вширш на милю, щоб їх здавалося ще більше. Ходкевич із свого боку казав не тілько війську, але і всій челяді станути також під хоругвами, щоб їх також здавалося багато. Дехто із шляхти не годився на те, щоби челядь доступала такої честі — стояти із шляхтою під тими самими хоругвами, але Ходкевич показав тілько на те місце, де повинен був уже стояти королевич, а не стояв, і шляхта замовкла.
До Дорошенкових окопів, що були найближче від польського обозу, збіглося також дуже багато польських чурів подивитися на битву. Вони стояли здалека, так що козаки думали, що се польська поміч для них. В надії на сю поміч, вони кинулися сміло поза окопи; тим часом чурам ані не було в голові рушитися з місця. Коли б Ходкевич не надіслав був німецької піхоти, прийшлось би було козакам уже зразу круто; але козаки, втративши кількадесятьох з-поміж себе, і самі зміркували, що загналися задалеко, і завернулися в окопи, де було безпечніше.
Зараз післав Дорошенко післанця до Ходкевича спитатися, чому його дурить такою помочію. Ходкевич не відповів післанцеві нічого, лише казав зігнати чурів над Дністер.
Уже першого дня помітили козаки, що турки передовсім мають око на них.
VI
Перед сходом сонця Дзерон збудився.
— Ов, як я змерз! Ти спиш, Семене?
— Ні! Холодно.
Дзерон зірвався з негибагливої постелі і став затирати руки, як від морозу.
— Сегодня забираюся звідси додому; все одно! — сказав твердо.
— Легко сказати,— відповів Ярошенко.— Се треба би обходити тепер світами, щоб у Молдову дістатися.
— Все одно! Ти лишаєшся?
— Ну, скажи сам, що я маю робити?
— Я не пійду, я тут лишуся,— вмішався в розмову Микула, що вже також збудився.— Поки не буду знати, що нема вже ніякої надії вирятувати своїх, не пійду. Ви, тату, коли хочете, ідіть з паном Дзероном; я не йду...
— І я не йду,— відповів батько.— Коли вже по-гибати, то погибаймо тут усі.
— Я не хочу погибати! — скрикнув Дзерон.— Вставайте, а то замерзнете! Ходім трохи! Я зовсім перемерз. Такий холодний ранок!
Ніч була справді холодна, осіння, а накритися добре не було чим. Зате день заповідався ясний, погідний. Небо було темно-синє, нігде ані хмарки. Сонце вже сходило. Всі три помолилися коротко і пійшли на торговицю під окопами, де вже горіли огні і вешталися люди. Тут і там плакали збуджені діти. У браму в окопах в'їжджала мала польська дружина військова.
— Петрашко їде! Бачите? — промовив Дзерон до Ярошенків так голосно, що Петро Могила оглянувся.
— А, се ви? — привітав вій їх.
— Ми, ваша милость! Ви куди так?
— Назустріч королевичеві. Сегодня перевозиться до пас. Шукайте мене потім, Дзероне, маю дещо з вами поговорити. Прийдіть і ви, Ярошенку! А се ще хто з вами?
— Мій молодший син, Микула.
— Отже, шукайте мене! Я буду сюди вертатися. Чекайте на мене під замком, то буде найліпше.
Могила від'їхав за дружиною, а Ярошенко і Дзерон пійшли попоїсти дечого теплого, щоби загрітися.
В годину потім із-за Дністра, попри західну башту замку, дорогою під гору до брами у валах їхала пишно вбрана дружина королевича Владислава. Він сам їхав передом на сивім коні; був блідий і втомлений, неначе хорий. Від часу до часу трясся увесь як у пропасниці. За ним їхала різна старшина, а за старшиною ішов відділ прибічної сторожі королевича, зложений із самих шкотів. У сім відділі великан хорунжий ніс червону хоругов з вишитихм білим орлом, що мав на грудях напис: "Pro gloria crucis" (за славу хреста). За прибічною сторожею ішов ще відділ німецької найнятої піхоти. Але саме військо королевича ще не йшло, лишилося ще під Жванцем, бо ще міст не зовсім був готовий.
Люди, зібрані коло брами в окопах, розступилися, а там потім сей і той вирвався з окликами на привітання. Далі вже вся громада збіглася подивитися. Ярошенко і Дзерон пійшли за Могилою, що їхав мовчки ліворуч королевича. Коло ліп'янки Ходкевича в обозі всі стали. Ходкевич був тут з деким із старшини, щоб повітати королевича. Королевич зліз з коня, подав руку гетьманові, а інших повітав головою.
— Ваша милость хорі, бачу,— промовив гетьман.
— Пропасниця мене чіпилася вчора.
— А тут нема ніякої вигоди! Що буде?
— Я війська не покину, хоч би мав тут і згинути.
— У моїй хатині буде ще вашій милості найви-гідніше. Бачите, яка палата з глини?
— Нічого, нічого, буде і тут добре. Ох, як же мені зимно! Зараз кладуся.
Ходкевич дав знак рукою — і вся старшина почала розходитися. Лишалася тілько прибічна сторожа, що зараз розложилася малим обозом довкола хатини, щоби стерегти королевича; численна прислуга його надійшла також небавом і окружила ліп'янку зі всіх боків наметами. Хоругов заткнено в землю перед хатиною до часу, поки саме військо надійде і перенесе єї в окопи.