—— Що можна буде, то скажу тобі. Коли сам не прийду, то пришлю тобі когось.
— Сам бачиш, до чого може дійти, коли діти стануть вести діло. Пам'ятай же! З Ходкевичем і королевичем я сам поладжу, але з усякими паненятами, сенаторами і комісарами, що тілько будуть путати Ходкевича на кождім поступку, не дійду до ладу. В козацькій старшині я вже сам дам ряд; хоч я й не гетьман, та ще мене слухають.
До самого вечора їхала сторожа із Сагайдачним попереду. Під вечір злізли з коней, щоби відпочити і попасти копі, а потім уночі далі їхати. Стали під лісом. Усіх непокоїло щораз більше, що не видко було козаків. Правда, на степу, коли їхали, не раз наполохані гайворони зривалися із землі — і вояки Аннібалів усе находили там або вбитого козака, або вбитого татарина, або кінське падло,— видко, уже туди крутилися різні чати; находили і цілі леговища, де почували люди; однак більших громад живих людей не стрічали. Степ був як пустиня, хоч шляхи були протоптані. Микула запізнався уже з різними вояками і всім оповідав свої пригоди, бо просили його. Слухали його й оба Аннібали, і Курцевич, що їздив із Сагайдачним у Варшаву, і інша старшина з ватаги. Всі не могли начудуватися козакам, що так славно билися над Прутом, і хоч жалко їм було, що так марно погибли, проте тішилися, що така мала громада козаків здержала майже на три дні цілу силу турецьку і що тисячі таких самих завзятих борців прийдуть їм на поміч під Хотин. Коли б тілько прийшли!
Відпочили зо дві години і поїхали далі. Ніч була темна і хмарна. Вітер шумів легко травою і листям дубового лісу. Уже було по півночі, коли минули ліс і виїхали на чистий степ, що легенько піднімався угору. Поза горбом на небі горіла червона луна від пожарища.
— Ну, слава богу, се вже, мабуть, наші — промовив Молодецький.— Гріються на пожарищі, як звичайно; люблять вогонь, як діти.
Коли виїхали на горб, побачили далеко і саме пожарище. Огонь розлився широкою струєю на овиді; небо мовби горіло.
— Се Степанівці горять,— сказав Сагайдачний.— І чого козаки тут шукають? З-під Фастова під Хотин через Степанівці дуже обхідно. Краще би іти просто на Могилів і на Брагу. Мабуть, для добичі загналися так далеко. Панове ротмістри,— обернувся Сагайдачний до Аннібалів,— вишліть кількох кінних передом, а то щоб не попали ми самому чорту в зуби.
— Адже сказано, що головна сила турків уже перейшла,— замітив один з Аннібалів.
— Триста тисяч війська не буде йти разом. Уважно, панове! — приказував уже Сагайдачний.— Може, то наші, а може, й ні. Се мені щось підозріле.
Але поночі не можна було пізнати, хто се у Сте-панівцях так господарює. Вояки почали здержувати коні і ждали, яка вістка прийде від висланої наперед чати. Небо почало сірити, і у Степанівцях огонь блід перед сходячим сонцем. Тілько чорні дими підіймалися тепер щораз виразніше із землі в небо.
— Заждіть тут! — порадив Сагайдачний.— Недалеко корчі і ліс, можуть нам придатися в потребі. А я поїду паперед.
Військо стануло собі кругом старшини і дивилося в сторону Степанівців. Ярошенко поїхав із Сагайдачним.
Далеко на сході стало червонітися небо; сонце сходило.
— Видко білі намети під городом,— промовив Курцевич.— Козаки таких не мають. Чи бачите?
І як би на потвердження сих слів побачили, як Сагайдачний вертався скоро до них, а люди, що були з ним, кричали здалека: "Втікайте, се турки!" За чатою навздогін гналася турецька сторожа — спершу тілько кількадесят людей, але по хвилині уже кількасот.
— В ліс! — скрикнув Сагайдачний.
Військо кинулося навтікача; Сагайдачний був позаду.
Микула Ярошенко вихопив шаблю із похви і їхав за самим Сагайдачним, готов боронити його з цілої сили. Він так і чув душею, що треба йому сего діда держатися, треба, щоб дід жив, а то без нього не вдіє нічого. Військо, наполохане, гнало полем без ладу, щоб коням було свобідніше. Турки настигали за ними і кричали грімко: "Аллаг!"
Ледви встигли впасти в корчі перед лісом, як погоня уже й стрілила. Сагайдачний і Микула, що був коло його боку, чимскорше скочили в корчі. Ще не вспіли оглянутися, коли кінь під Сагайдачним нараз прикляк — турецька куля вдарила його. Микула зіскочив зі свого коня і пустив його. Де не взялися турки з шаблями. Один замахнувся на Сагайдачного. Ярошенко збоку ударив турка по руці, аж йому шабля випала. Але тут уже прискочив і другий. Сагайдачний станув, готов відбити удар, коли тут кінь турка як стане дуба Ярошенко шпигнув коня шаблею так, що аж турок повалився на землю. Тим часом Сагайдачний уже упорався з третім; заки той обернув коня в корчах, дід уже заскочив його ззаду і рубнув по шиї: їздець повис у стременах, а наполошений кінь почав утікати.
Після того Сагайдачний кинувся у густі корчі;
Ярошенко — за ним. Було це саме впору, бо турків показувалося щораз більше; тілько їхати верхом не могли, бо корчі спиняли. Вони здержували коні і стріляли навздогін за втікачами. На хвилину Ярошенко втратив Сагайдачного з очей і біг просто корчами. Здавалося йому, що лишився позаду, бо далеко перед ним берегом лісу тяглася стріляпииа дальше. Лишатися не було безпечно — так він роз-тручував корчі дальше, аж подряпав собі лице, поки забіг у високопеншш ліс. Поперед нього скорим кроком із шаблею в руці йшов Сагайдачний. З-під рукава лівої руки текла йому кров. Помітив се Микула і скрикнув:
— Ой господи! Що вам?
— Не бійся, нічого мені не буде. Пострілили мене в руку. Ходім! Шкода, що коней позбулися. Турки, здасться, за нами не поженуться; бачили, що нас небагато. Прогнали тілько, та й годі! Слава богу, що иатрапився ліс, а то було би зле з нами.
Ішли мовчки добру хвилину, поки Сагайдачний не озвався:
— Ні вже, треба перев'язати руку! Перев'яжи мені, синку, порятуй вдруге. Ось тобі платок.
— Ще нападуть нас!
— Не побачать, не бійся!
Сагайдачний роздягався. Ліве рам'я було зранене кулею; у рані було сукно з одежі.
— Витри добре! Витягни все, що там є. Микула витяг з рани сукно, але куля перейшла
рам'я наскрізь, і він не мав способу переконатися, чи в тілі що не лишилося. Обтер рану і перев'язав її туго платком, щоби спинити кров. Поміг потім Сагайдачному одягнутися, і оба пійшли далі лісом.