В полуднє припекло сонце; промені його пробивалися почерез листя в обоз та перескакували по постатях козаків, що, втомлені, лежали зі своїми самопалами і шаблями на землі. Гамір між ними щораз затихав; ніхто з них і не думав стріляти, бо шкода було марнувати порох,— і так ворога з лісу не видко, а за рікою не досягнеш,— усі немов дрімали. Коли гармати замовкли і луна затихла в лісах, чути було, як у проміннях сонця гралися і бриніли мушки і як над рікою скиглили риболови. Десь-колись озвався котрий козак, інший вставав із землі і на приказ сотника виходив з другим козаком у ліс подивитися, чи не надходить звідки яка біда; вартовий злазив з бука і казав, що шкода дивитися, краще спати,— нудно було цілій громаді. А турки стріляли дальше, мов ясу давали, і кулями шукали людей у лісі.
Так пролежали козаки спокійно аж до вечора. Із турецьких куль тілько одна заблукалася якось в обоз і вбила коня — чоловік не погиб ні один. Під вечір усе втихло; гармати зовсім замовкли. Козаки сподівалися знов нападу з лісу, але не напав ніхто; лише вартові помітили, що по лісі, подалеки від обозу, снуються поодинокі турки і шукають, видко,
вигідної дороги, котрою вночі або вранці могли би напасти більшою силою на козаків.
Але і ніч минула спокійно, ніхто козаків не займав. Тілько, доки місяць світив, чули над Прутом гамір,— очевидно, частина турецького війська переправилася на сей бік ріки. Козаки не важилися виходити з окопів, де їм було ще найбезпечніше, і ждали. Отеє вижидання мучило всіх більше, як боротьба; ніхто не міг спокійно заснути; всі слухали, чи не почують чого у лісі, чи не впадуть на них хмарою турки. І тілько коли місяць зайшов, а в лісі зовсім стемнілося, дехто задрімав на хвилину.
Ярошенка сон не брався. Він відзивався час до часу до свого товариша Логофета. Логофет відповідав словом-двома, і обидва потім довго мовчали та думали кождий свою думу. Логофет, котрого дід був колись справді молдовським логофетом, через що і всю родину прозвали Логофетами, був маючим міщанином; мав жінку і діти; польська чата зловила його на торзі — і він тепер так само, як Ярошенко, не знав, що з ним далі станеться. Кождий, хоч і не радо, годився з думкою, що, може, того дня, який ось наставав, уже не переживе.
Від Логофета дізнався Микула, що польська чата справді забрала його родину. Матір, і жінку, і дитину Микули були би пустили, але старого Ярошенка, Логофета і Дзерона, котрого п'яного чата зловила також на улиці, за нізащо не хотіли пустити — вели для "язика" під Хотин. Родина Ярошенка ще проводила старого батька до Прута, плакала, благала — не помогло. Над Прутом уже думала родина розстатися із старим Семеном, коли ненадійно уночі напали на чату опришки. Що далі сталося з Ярошенками і Дзероном, Логофет не знав. Знав тілько про себе, що грішми, які мав при собі, ублагав опришків, щоб не продавали його туркам. Вони його й не повели зараз з дру-
3 О. Мано вен
65
гими бранцями за Прут, але й не пустили домів, тілько забрали разом з іншими бранцями, з польськими чура ми. А тепер один бог знав його дальшу долю...
Досвіта уже кождий козак був на своїм місці в окопі. Микула поклав свою рушницю на насип і дивився вниз на корчі перед собою; коло нього лежав Логофет, що від козаків дістав якусь зайву шаблю. Безоружні чури сиділи в ровах, готові помогти хоч дрючками.
Ждали доволі довго, поки сонце зійшло. Тоді зачули внизу понад Радавцем спершу невиразний шелест, а там потім і тупіт. Не минуло багато часу, як з того боку з-поміж корчів під горб, де був обоз, стали лізти яничари.
— Не стріляйте скорше, поки зовсім близько не підлізуть під окопи, а тоді разом! — приказував сотник.
Яничари збиралися між корчами і загадували лавою кинутися на окопи та взяти їх відразу приступом. Микула бачив виразно, як ті, що вихопилися наперед, приставали і ждали на інших і як потім усі стали бігти, оскілько позволяли корчі і стрімкий горб. Голосний крик "аллаг!" залунав по лісу.
— Стривай! не пали ще! — крикнув сотник зараз за Минулою.
Микула справді уже трохи не вистрелив, такий був нетерпеливий. Виміряв рушницю в одну купу яничарів і ждав. Ті вже підійшли не більше як на яких кількадесят кроків і з вереском пхалися наперед.
— Пали! — скрикнув сотник, і враз загриміло з яких п'ятдесят рушниць.
У корчі повалилося з кількадесят яничарів, але за хвилину надійшла друга лава. Козаки чимскор-ше заряджували свої рушниці. Із корчів стрілили тим часом яничари, але що їм приходилося стріля-
ти знизу, під горб, то кулі їх застрягали в окопі або перелітали понад головами козаків. По сім ви-стрілі кинулася друга лава яничарів на окопи; як за першим разом, припустили їх зовсім близько і знову стрілили. Знову впало багато забитих і ранених у корчі. Яничари тепер з сего боку, де було надто стрімко, вернулися у корчі і ждали, поки інше військо нападе окопи з правого боку. Справді, звідси надбігло кількасот яничарів з великим криком. Тоді й сі вибігли з корчів знову. Гримнуло з окопів па всі боки, і густий дим закрив корчі. Яничари стрілили також, два козаки зсунулися з окона в рів з нокровавленими головами.
— Бий! — скрикнув хтось над самим вухом Микули. Микула, що саме перед хвилею вистрелив, уже не мав часу ані зарядити рушницю, ані вхопити за шаблю, коли перед ним із диму на окопи вихопився якийсь здоровенний яничар і замахнувся на него шаблею. Против шаблі наставив Микула дуло рушниці, і в тій самій хвилі, коли яничар вдарив шаблею по зелізі, Микула штовхнув його цівкою рушниці у груди так здорово, що той перевернувся стрімголов у корчі. Кров підступала йому до голови, і він чимраз менше тямив, що робив. Логофет вискочив із шаблею на окіп; Микула за ним, також із шаблею. Не було часу заряджувати рушниці, краще бити шаблею. Микула сперся на бука, що припирав до окопа, і вже не зважав, що кулі летять попри нього, тілько ждав на тих сміль-чаків, що важилися дертися на окіп. Коли тілько яничар вихоплювався з гурту на окіп, він розче-реплював йому одним замахом голову, а то просто й ногою копав так сильно, що жоден не встоявся на місці. Козаки були спокійніші, як він, і радше стріляли із криївки, а не показувалися верх окопів.