Перед сном Дорошенко віддав розпорядження полковникам та сотникам і пішов спати. Знав: перед битвою треба обов’язково добре виспатися. Щоб ясною була голова, щоб рішення, які приймаються під час бою, були точними, безпомильними.
Покликав до свого намету Закривидорогу:
— Лягай зі мною! Самому мені якось ніби нуднувато… Може, словом перекинемося.
Закривидорога попередив своїх хлопців, що спатиме у гетьмана, узяв своє сідло й прийшов до Дорошенка…
У темряві, пошепотівши молитви, полягали. Дорошенко спочатку лежав мовчки, не перевертався, намагався заснути, але це йому не вдавалося. Нарешті, запитав у темряві:
— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…
І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.
— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.
— Ага, — підтвердив гетьман.
— Не знаю, — чесно признався Андрій.
— І я так само, — підтвердив гетьман.
— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…
— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?
— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…
— Ну, це таке, Андрію… Кожен козак отаманом стати мріє…
— Та отож—бо…
— А чому ти здогадався, що я хотів спитати про Мізерницю?
— Не знаю… Просто й я сам про нього подумав…
— Добре було б, якби він сьогодні був тут… "Можливо, що й так, — подумав Андрій, уявивши
Мізерницю та його вуса й люльку. Чомусь йому згадалася його тінь на стіні намету. І було в цій тіні щось загадкове, щось насторожливе. — Можливо, що й так", — повторив сам собі Андрій.
Він незабаром заснув. На його сідлі гарно спиться, зручно голові, сни хороші сняться.
І на цей раз приснився йому хороший сон.
Привиділася йому черниця Єфросинія. Ніби мчить він на коні — на своєму бахматі Урхані — і бачить чисте поле, всіяне червоними маками, а полем тим біжить черниця Єфросинія. Але біжить не в чорній своїй одежі, а в білій фаті, ніби виходить вона заміж. Побачила Андрія Закривидорогу — і до нього! Він тільки нагнувся — а вона вже в нього в руках! І мчить кінь, і мріють довкола кримські степи, а попереду встає Чатирдаг, і каже йому Єфросинія: "Рятуй мене, Андрію! Рятуй! Мене віддають заміж за твого заклятого ворога, і хоче той ворог убити тебе й Дорошенка! Забери мене до себе, Андрію, я стану твоєю жоною!" І ніби каже Андрій: "Як же ти станеш чиєюсь жоною, якщо належиш Богові?" А вона каже: "Не богова вже я, Андрію! Поглянь на мою одежу!" — "Еге ж, — каже Андрій. — Не чернецьке на тобі вбрання, чернице Єфросиніє!" — "Галею мене звуть…" І наче тягнеться вона розцілувати Андрія, а Андрій не знає, що діяти, а кінь його бахмат летить крізь червоні маки, летить, і стріли татарські довкола свистять, і всі оті стріли, — це Андрій знає! — в Галю його націлені!..
Прокинувся Андрій, здригнувшись. Бо перед тим, як прокинутись, побачив у спині коханої татарську стрілу. І так же зрадів, що прокинувся…
У наметі хропів гетьман. Хропів, як грім…
Гетьманові такі солодко—страшні сни, як Андрієві, вже не снилися. Він не міг би вже відповісти, як іноді відповідають на Сході, коли питають про кількість прожитих літ, — "Менше сорока". В Корані ж бо сказано, що сорок літ — це фортеця людського віку. Гетьманові було вже більше. Хоч був він здоров’ям іще міцний. Йому приснився його манюній онучок, що народився торік у Петрівку, а тому й названий Петром. Так оцей маленький Петрик ніби сидить уже на коні, ніби тримає в руках булаву — і не випустить! Такий дужий, хоч і малий! — тримає цю булаву й сміється. Тільки чомусь на ньому вбрання яничарське — і думає уві сні гетьман Михайло: "Що б то мало означати?!" Придивляється гетьман Михайло до свого малолітнього онученяти — а над тим онученям козацький стяг має—майорить, тільки чомусь на тому знамені місяць—молодик турецький сяє—висяває…
Сонце ще. не сходило, ось—ось—ось воно мало зійти… Від татарського табору почулися крики муедзина. Муедзин кликав творити намаз. І воїни Кантеміра благали Аллаха післати їм перемогу. Благали, а проте ж знали, що зараз рушить на них не хтось інший, а сам Дорошенко зі своїм військом. І першим піде добірний Київський гетьманський полк, кожного козака з якого добирав сам Дорошенко.
Отець Павзаній вийшов з хрестом перед військом, закликав своїм гучним голосом, чутним на півкримського степу, помолитися господові Богові, аби післав він перемогу над супостатами…
Сонце почало сходити з лівого боку, і тоді гетьман гукнув товариству: ‘
— Нас чекають у Бахчисараї! Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна! Вперед!
Сонце сходило з лівого боку. І шаблю гетьман тримав у лівиці. І була вона в нього могутня — підняв, і небо наче повищало!
І задвигтіла земля під копитами козацьких коней. Завше, як правило, козаки, коли їх було менше, чекали нападу татар, щоб потім, відбивши перший натиск, зчепитися в рукопашному бою. Але на цей раз гетьман повів козаків першими. Пішли козаки вперед колоною, мов тараном, щоб одразу ж пробити діру в ворожих лавах. Давній спосіб, ще німецькими рицарями випробуваний, — клином! Правда, на руських і той спосіб не подіяв — знайшли вони протидію на нього. А чи знайдуть протидію Кантемірові вояки?
Ближче, ближче, ближче! Гуде земля під копитами, гуде, мов велетенський барабан. І небо скаче десь угорі. Але це не важливо! Головне — пробити одним ударом татарську лаву!
Просвистіли вгорі стріли та опустилися в хмарі пилюки — так швидко мчали козацькі коні!
Заіржали їм назустріч коні татарські, заіржали в стра—хові—тривозі, закричали воїни Кантеміра, залишені мурзою, аби затримати козаків, — і коли, нарешті, врізався клин у трепетне тіло татарського військового строю, то вихопилося козацьке: "Сла—а–а—ава!!!"
І розчахнулося татарське військо, мов колода під сокирою!
І клин став ширитися, роздаватися вправо і вліво, і ось уже двома велетенськими крилами настигають козаки втікаючу, перелякану, деморалізовану кінноту супротивника — і тут уже все вирішує те, про що казав перед боєм Дорошенко: "Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна!"