Як же це вона не побереглася, не подумала, що утрапила в пастку пана Сондецького?
Треба обов’язково передати вістку на волю про те, що вона в руках коронного стражника і що він хоче схилити її до заміжжя з ним.
Але як її, цюю звістку, передати?
Може, через Фатьму? Може, заговорити з нею по—турецьки, розбудити в її душі давні почуття любові до рідного краю та земляків? Адже сумно й сиротливо їй тут, на Україні!.. Боже мій, як важко було їй, Бібігуль, перехрещеній у Ганю, в перші роки життя на Україні! Якби не Яремко та якби не його тато—мама, то Бібігуль умерла б чи захворіла від нудьги й туги за рідним краєм! А тут ще дітлашня все бігала за нею і дражнилася: "Туркеня! Туркеня!" Добре, що переїхали в Переяслав — тут ніхто її не дражнить, тільки іноді дивуються: як це в білявих батьків та така чорняво—кароока донька?!
Якщо вона признається Фатьмі, яка по кілька разів на день приходить до неї — та ба! щохвилини може зайти, варто лиш їй задзвонити у цей срібний дзвіночок! — у своєму походженні… Може, розчулиться літня туркеня? Але навіщо б таку тримав у своєму замкові пан Сондецький? Як би він міг довірити людині, здатній на невірність, свою найголовнішу таємницю?..
Ні, треба подумати!.. А взагалі — варто було б якось ізблизитися зі старою Фатьмою. Треба, щоб вона ближче познайомилася з Бібігуль. А раптом щось та й вийде?!
Чекай, Бібігуль! Якщо вийде, то тоді — смерть Фатьмі! Пан Сондецький ніколи не пробачить їй, якщо вона не впильнує Гані—переяславки, він укине її в темний льох під замком і заморить голодом і холодом у темниці!
Уже надходив вечір. Навесні й улітку вечори надходять не так рано, як узимку. Навесні й улітку не встигнеш і наспіватися в садку, а вже ось—ось ранок. А взимку! Ходиш із Яремком понад Трубаилом, стоїш під засніженими деревами, слухаєш музику зір і дівочі співи — і так любо на душі… Щоправда, пройшли отак вони взимку лише двічі… А влітку й зовсім не ходили — Бібігуль була з дівчатами, а Яремко з парубками… Ну, ще залазили у клуню, обіймалися й цілувалися… Тільки ж мало, мало!..
Почулися кроки в сусідній кімнаті. Пан Сондецький півголосом запитав щось у Фатьми. Та односкладово відповіла. Потім пан Єжи постукав у відчинені двері і скрадливо запитав:
— Чи можна до нашої переяславської царівни? Бібігуль промовчала. Вона стала біля заґратованого вікна, що дивилося на Дніпро.
Тоді пан стражник зайшов сам. Зайшов і тут же заявив:
Пшепрашам, панєнко Ганю, але я зайшов запитати: чи не нудно вам отут, у цій кімнаті, сидіти цілий день’ Бібігуль відірвала погляд від Дніпра, повернулася побілілим лицем до коронного стражника і запитала:
— А то пан Сондецький має бажання випустити мене на волю?
— Господи! Ганю! Та ж ми умовилися: я ніякий не пан Сондецький, ніякий не коронний стражник — я ваш, я твій найближчий друг Єжи, або ж по вашому Юрій!
Бібігуль мовчки відвернулася до вікна. Вона вже втомилася від оцього щоденного освідчування Сондецького в коханні.
Не обертаючись до нього, запитала:
— То ви мене випустите на волю чи ні? Чи мені самій щось придумувати?
— Я не для того рятував найкращу дівчину нашого краю від лихих татарських рук, щоб її випустити і передати знову в чиїсь лихі руки!
— Крім ваших лихих рук, мені тут нічого боятися! Відпустіть мене, пане Сондецький, ви ж — шляхетна людина, вас знає й шанує навіть король!
Очі коронного стражника спалахнули торжествуючим вогником:
— А що ж я казав?! Я хотів би, щоб і вас знав сам король Сигізмунд, сам королезич Владислав. Ваша краса осяє їхні державні серця! Покохайте мене, незрівнянна Ганю! Ви побачите на власні очі Варшаву і Краків, Париж, Орлеан, Рим, Мадрід! Ви побачите Лондон і Стамбул! Ваші незрівнянні коси, вашу дивовижну шийку й вушка, ваші ручки й ніжки прикрасять найкоштовніші оздоби із золота, срібла, діамантів, перлів!.. Покохайте мене, панно Ганулько! Так?
Ні, — твердо відповіда Бібігуль.
— Але ж ви — не дитина! Рано чи пізно вам доведеться виходити заміж!
— Я маю коханого, пане коронний стражник! І я вийду за нього! — сказала вона і знову одвернулася до вікна, вдивляючись у потужну широченну срібну смугу Дніпра, який немов позичав вечірньому небові своєї світлості.
— То є неправда! — аж звереснув пан Єжи. — Мої люди досконало перевірили можливість наявності коханого у вас, панно Ганю! Немає у вас нікого, кому б ви пообіцяли своє серце… Так от — віддайте його мені!
— Є у мене коханий! І я йому пообіцяла своє серце! Отже..
— Хто він?
— А от цього я вам не скажу! Він прийде сюди — і шаблею визволить мене з неволі!
— Ха—ха—ха! — зареготався пан коронний стражник, та через кілька секунд раптом різко урвав свій регіт і мовчки вискочив з кімнатки. Він так різко урвав регіт і так хутко вийшов, що Бібігуль аж здивувалася. Невже здогадався він про Яремка?
А пан Єжи про Яремка, звісно, не подумав. Він подумав, що коханий непокірної Гані, напевне, козак, раз вона каже, що шаблею визволить із неволі. І, напевне, цей козак нині в поході… І тут панові стражникові стало не по собі: а що, як отим коханим є не хто інший, як ребеліянт і збойник Закривидорога? О, то страшний для пана Сондецького чоловік!..
Він тут же розпорядився поюикати до себе двох Кази—межів — двох святих отців—єзуїтів Влязла й Походзіла. Нехай з’їздять до Переяслава і перевірять, як і де стрічалася Ганя Ціпуринівна з Андрієм Закривидорогою, а як це не вдасться виявити в місті над Трубежем, то нехай мчать на Буг, у розпорядження Стефана Хмелецького, а він уже зв’яже якось їх із тим ребеліянтом…
Ух, як пан коронний стражник ненавидить цього гетьманового улюбленця!
Бібігуль подзвонила — і на порозі тут же з’явилася Фатьма.
— Посидьте, будьте ласкаві, зі мною, — попросила дівчина. — Мені тут страшно. І якось холодно душі й тілу.
— Оже, пані звелить запалити свічки?
— Не треба називати мене панією. Я ніколи не буду для вас господинею, — сказала Бібігуль. — Розкажіть мені про себе. Ви з якого міста чи села родом?..
— Пані не знак наших місць, — сухо прошелестіла відповідь. — Тому будь—яка назва нічого не скаже їй.
— Не кажіть на мене "пані", — знову сказала Бібігуль. — Як по—вашому буде "дівчина"?