— Оце, мабуть, і є те найголовніше, що ти мені мав сказати? — запитав Мірязьєв у Гладкого.
— Найголовніше — те, що сказав митрополит Йов, — відповів Гладкий. — В тому, що вирішили козаки в Каневі, є й думка Йова. А точніше: те, що подумав Йов, сказали козаки…
— Ми зараз на свейську землю йти не збираємося. Іван Васильович Грозний уже йшов. У нас нині сили нема.
— Якби митрополит Йов думав про таке, то він би й козаків на те спрямував. Але ж він знає, що у вас сили немає, і тому козаки підуть в іншому напрямку… Вони мають за що стояти й у себе…
— Еге ж, еге ж… — меланхолійно підтвердив дяк, напружено думаючи над іншим: хто той агент Йова Борецького, що сидить на засіданнях дивану Османської імперії й передає на Україну найтаємніші дані?! Адже поки що жодному агентові Москви та й інших держав не вдалося проникнути на засідання дивану! Але якщо цей чоловік буває присутнім там, то він може якесь і своє слово вкинути — і тим подіяти на політику Османської імперії? Адже знайшов він, певне, якісь найпереконливіші слова, якими зачарував і весь диван, і великого візира Устреба, — і ті, замість збирати всі сили в один кулак і йти на Персію, вирішили віддати половину своїх сил на будування фортець під носом у козаків!
— Та так же ж… — погодився й Гладкий, споглядаючи за дяком Афанасієм.
Якби дяк Мірязьєв і запитав у Гладкого, хто той агент Йова в турецькому дивані, то Григорій нічого не зміг би відповісти, бо не знав. Навіть Йов Борецький не знав і гетьман Дорошенко не відав…
Був тільки один втаємничений чоловік. Це — Петро Скрипник. Але ж про те, що відомо йому, не знає й не відає навіть його дружина пані Марія — ота характерниця й майже відьма, що вміє людські думи прочитувати на відстані! Уміє, а, бач, те, що має її чоловік, теж не вгадає…
Та, власне, Гладкий знав Скрипника, але про те, що цей чоловік причетний до стамбульських таємниць, він не міг і подумати.
Гладкий не сказав Мірязьєву й про те, що в Стамбулі готують шістдесят великих і чотириста менших галер, аби перевозити робітників та будівельні машини для спорудження фортець. І що весь цей флот рушить на північ навесні, як тільки потепліє, щоб потім же ж, не зупиняючись, піти ріками на північ. Не сказав він і того, що всі ці галери будуть супроводжувати військові судна, щоб не дати козакам зірвати таку важливу справу. Не сказав Гладкий і про те, що ведуться роботи на Дунаї — там теж будуються нові галери, набираються робітники для допомоги там, що прибудуть зі Стамбула. В Молдавії та Мунтенії мають намір зігнати десятки сіл і перегнати на Україну для земляних робіт…
Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу.[1]
Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..
Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…
Того ж таки дня в Переяславі відбувалася "повна рада". Козаки вирішили звернутися до короля Сигізмунда й до королевича Владислава з листом.
Тріщав мороз, білий сніг лежав на покрівлях хат, на церкві, на деревах, куди позалазили дітлахи. Сонце вигулювало на чистому—чистому холоднющому небі і світило на церковну баню. Крижинки—пластівці танули й летіли вниз. Одна упала на шапку гетьмана Михайла Дорошенка і засяяла, мов діамант.
Зовсім недавно, чотири місяці тому, козаки дощенту розгромили біля Рокитного велику татарську орду, що йшла на Київ під проводом самого нуреддін—сз’лтана, другого принца в ханстві після калги. її, оту орду, було бито то на переправах через Рось, то потоплено в болотах біля Рокитного й Білої Церкви. Тут полягли Бухар—султан і кілька синів мурзи Кантеміра…
Дорошенко був великий на зріст, брови мав чорні й густі, крилаті, а очі — карі. В тому бою з татарами Дорошенко літав орлом. Він очолив своє військо і сам повів на ворогів. Лівою рукою тримав великого списа і ловко орудував ним. Семеро вершників лягло від того списа, а потім, коли спис переламався, гетьманові довелося битися шаблею…
І от зараз він підняв над людськими головами свою лівицю — оту саму прославлену лицарську лівицю, що про неї оповідали легенди.
— Товариство! — промовив він, і голос його, низький та гучний, прокотився над майданом, мов гарматний стріл із—за Альти. — Ви істину глаголите, коли вважаєте, що треба послати листа і наших людей до його королівської мості, до королевича та інших людей Речі Посполитої! Після нашої перемоги над ворогами віри християнської, яку ми здобули нещодавно біля Рокитного та Білої Церкви, славний король Сигізмунд надіслав нам ласкавого листа, в якому дуже дякував за цю велику перемогу і обіцяв свою милість. Та поки що це тільки слова!..
— Казав пан: кожух дам, — та слово його тепле! — почув з правого боку від себе Яремко Ціпурина — молодий, але вже досвідчений козак, який чотири роки тому ходив у похід на Трапезонт, Синоп і Стамбул, тонув у морі, був порятований турком—рибалкою, а потім знову опинився на козацькому кораблі разом з дівчиною—туркенею Бібігуль. Зараз Яремкові сімнадцять, а тоді було лиш тринадцять, та ще ж і до походу на Трапезонт, Синоп і Стамбул мав він геройські пригоди на суші, коли провів загін донських козаків на виручку товаришам—запорожцям. Навчився Яремко в походах воювати, навчився і придивлятися й дослухатися до всього навколо.