Ярмарок Суєти

Треба взяти квитки на її концерт,— зауважив Фріц.— Ти маєш гроші, Максе?-Аякже!— пхикнув той.— Це буде концерт in nubibus /У порожнечі {лат.)/. Тане казав мені, що вона оголошувала такий самий кон­церт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона > поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадува­ла, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом!-Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, си­дячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche /Жахливу (нім.)/ англійську баладу, що зветься "De Rose upon de Balgony" .

Sauf en і singenpaaoM не можна,— зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу пер­шій з цих утіх.— Ні, квитків ми в неї не братимемо.

Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пу­стимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригости­мо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо... Що ти скажеш на це? Вип'ємо ще по кухлю пива, га?-І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.

Майорові, який бачив, що ці два університетські джи­ґуни вішали ключа від дев'яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмов­ляли. "Та мала відьма знов береться за своє!"— подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки — через кілька тижнів після свого одру­ження — Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здога­дувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натяк­нув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на ви­сочині перед ними. "Я вплутався в безглуздий зв'язок з однією жінкою,— сказав Джордж,— і радий, що ми ви­ступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!"-Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило по­мирити батька з пам'яттю про сипа бодай в останні дні життя старого.

"Отже, та відьма й далі снує свої інтриги,— думав Віль­ям.— І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з'явиться, приносить із собою біду".

Підперши руками голову й тримаючи перед собою "Пумперпікельську газету" за минулий тиждень, Доббін відда­вався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.

Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: "Гоп, Доббіне!"—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.

Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами?— запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.

Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.

Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо ру­шив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.

Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ри­нок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.

Вони застали бенгальця в його вітальні на другому по­версі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комір­чині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель "Слон". Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.

Ну що?— запитав він.

Ох, бідолашна, як вона настраждалася!— вигукнула Еммі.

Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.

Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в ман­сарду,— повела далі Еммі.

Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою поко­ївкою місіс Осборн.

Провідник Кірш, як і належить, зали­цявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німець­ких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.

Вона поселиться в кімнаті Пейн,— сказала Еммі.

Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім?— вигукнув майор, схопившись з місця.

Авжеж, приведемо,— відповіла Емілія найневиннішим тоном.— Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.

Звичайно, люба моя,— сказав Джоз.

Вона, сердешна, так натерпілася,— повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб,— то як же не влаштувати її тут!-Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж,— вигукнув майор,— але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте!-Фе!—пирхнув Джоз.