Ярмарок Суєти

Сторінка 209 з 249

Вільям Теккерей

Я ваш давній приятель,— сказав майор, зніяковів­ши.— Хіба ви не пам'ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.

Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.

Господар і господиня повели почесного гостя до кімнати Седлі (де Доббін пам'ятав кожну річ: від старого, кова­ного бронзою фортепіано роботи Стюарда — колись воно було таке гарне й блискуче — до ширм і мініатюрного гіп­сового надмогильного пам'ятника, посередині якого цокав золотий годинник містера Седлі). І там, посадовивши гостя в порожнє крісло свого пожильця, батько, мати й дочка, перебиваючи свою розповідь безліччю вигуків і від­ступів, розповіли майорові Доббіну все те, що ми вже знає­мо, але чого він ще не знав, а саме: про смерть місіс Седлі, про Джорджеве замирення з своїм дідом Осборном, про те, як удова сумувала, коли розлучалася з сином, та про всякі інші події в її житті. Два чи й три рази він мало не спитав, чи, бува, не виходить вона заміж, але так і не зважився. Якось не насмілився відкрити своє серце цим людям.

Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона зав­жди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і за­вдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).

Я тепер дуже поспішаю,— сказав майор,— маю сьо­годні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені до­рогу?-Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. До­рогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде... іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти.

Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла най­кращого свого капелюшка, материну жовту шаль і за­стебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.

Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачен­ня, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від дум­ки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання "майора Цукерка".

Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб'яз­кова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Про­вулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з рідень­кими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затисну­ти між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга — низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годин­ником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.

Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.

Хто то? — запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.

Мері глянула на нього досить лукаво.

Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді — та мала, зизо­ока, з гарним годинником,— місіс Бінні, дочка бакалій­ника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою "Справжній золотий чайник". Вони побралися того місяця і Щойно повернулися з Маргейта. В неї п'ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.

Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З Хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й ди­вився вслід молодій парі, поки міс Клеп розповідала йому про них, але не чув нічого, крім згадки про одруження велебного джентльмена: від щастя в нього паморочилося в голові. Після цієї зустрічі майор пішов удвічі швидше, а проте йому здалося, що вони надто швидко (бо він трем­тів, думаючи про побачення, яке було його мрією протя­гом десяти довгих років) здолали бромптонські вулички , і зайшли в невелику стару браму в мурі Кенсінгтонського парку.

Он вони,— мовила Мері й знов відчула, що майор стрепенувся і стиснув її руку.

Вона відразу збагнула, в чім річ. Уся ситуація стала їй така зрозуміла, наче вона прочитала про неї в котромусь із своїх улюблених романів: "Сирота Фант" чи "Шот­ландські вожді".

Може, побіжіть і скажіть їй,— попросив майор.

І Мері побігла — тільки жовта шаль замаяла на вітрі.

Старий Седлі сидів на лавці, розгорнувши на. колінах хусточку, і, за своїм звичаєм, розповідав котрусь свою історію про минулі часи, яку Емілія, всміхаючись, терп­ляче вислухувала вже багато разів. Вона навчилася ду­мати про свої справи і всміхатися або якось інакше пока­зувати, що стежить за батьковою розповіддю, хоч майже нічого не чула з того, що казав старий джентльмен.

Коли Мері надбігла, Емілія побачила її і схопилася з лавки. Спершу вона подумала, що сталося якесь лихо з Джорджі, але нетерплячий, щасливий вираз на об­личчі в дівчини розвіяв страх у боязкому материнському серці.

Новини! Новини! — загукала вістунка майора Доббіна.— Він приїхав! Приїхав!

Хто приїхав? — запитала Емілія, все ще думаючи про сина.

Он гляньте,— відповіла міс Клеп , обернувшись, по­казала ральцем.

Емілія подивилася в той бік і побачила худу постать Доббіна й довжелезну тінь, що поволі рухалася по траві, Вона також стрепенулася, почервоніла і, певна річ, запла­кала. Grandes eaux/ Водограї (франц.)/ завжди починали діяти, коли в житті цієї простодушної істоти траплялося якесь свято.