Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час Своїх чергових відвідин, хлопчик, промчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого пальтечка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап'яновий футлярчик і подав його матері.
Я купив це на свої гроші, мамо,— сказав він.— Думаю, що вам воно сподобається.
Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й розчулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий — так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентльмена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, Що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за невелику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.
Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив матір, і вона вирішила, що в цілому світі не мав такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.
У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.
Гляньте лишень на нього,— казав, бувало, старий, аж сяючи з задоволення, і підштовхував ліктем сусіда. Бачили ви такого хлопця? Господи боже! Та він скоро придбає собі туалетне приладдя і бритву, їй-богу!-Проте друзі містера Осборна не були в такому захваті від хлопцевого блазнювання, як старий джентльмен. Судді Тойсвітові не вельми подобалося, що Джорджі втручався в розмову й не давав йому розповісти до кінця почату історію.
Полковникові Гултайсу було нецікаво дивитися на підпилого хлопчака. Дружина містера Пундика невідчула глибокої вдячності, коли Джорджі, зачепивши ліктем келих, вилив портвейн на її жовту атласну сукню, та ще й засміявся з її біди. Не дуже вона втішилася й тоді, коли Джорджі "дав бобу" на Рассел-сквер її третьому синові (юному джентльменові, на рік старшому за Джорджі, що приїхав додому на свята зі школи доктора Тікльюса в Ілінгу). Зате дід Джорджі, захоплений цим подвигом, подарував йому два соверени й пообіцяв винагороджувати його щоразу, як він зуміє "дати бобу" більшому й старшому за себе хлопцеві. Важко сказати, що доброго добачав ста-| рий у цих бійках. Він, мабуть, вважав, що сварки і бійки загартовують хлопців і що тиранство — корисна наука, яку .їм варто пізнати.
Англійську молодь так виховували з давніх-давен, і серед нас є сотні тисяч людей, що виправдують і схвалюють несправедливість, брутальність і жорстокість, яка часто панує в стосунках між дітьми.
Підбадьорений хвалою і перемогою над юним Пундиком, Джордж, певна річ, захотів нових подвигів. І ось одного разу, коли він, хизуючись новим костюмчиком, гуляв біля церкви святого Панкратія, учень пекаря сказав щось дошкульне про його вигляд. Юний патрицій радо скинув модну курточку і, віддавши її потримати своєму приятелеві, що йшов разом з ним (юному Тодду з Грейт-Корем-стріт біля Рассел-сквер, синові молодшого компаньйона фірми), спробував налупцювати пекарчука. Але цього разу щастя зрадило Джорджі, і пекарчук налупцював його.
Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров'ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні довгим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.
Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джррджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласувати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері, Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштовувалися в задніх рядах партеру.
У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від "Друрі-лейн" до "Седлерс-Уелз" і, звичайно, потім показували в зробленому з картону театрику багато з бачених п'єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.
Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відомого кравця з Вест-Енда,— містер Осборн казав, що не хоче братії жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували),— і веліли йому не шкодувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепурунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і чарівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, "наче справжній вестендський денді", як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з'являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.