Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зустрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей — вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обережно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий — матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розбагатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.
"Викапаний батько",— з любов'ю подумала мати.
Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене просто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома. Нарешті настала вирішальна хвилина, під'їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у новому костюмчику, для якого кравець раніше приїздив знімати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.
Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, вій її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдовольнитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові — їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп'яча впертість. її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні поривання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву. Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикривав справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безоглядно кориться.
Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих годин самітно готувалася до кінця, Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала найцікавіші місця, давні іграшки, реліквії та інші скарби відкладала вбік і дбайливо, старанно запаковувала, але хлопчик не помічав усього цього. Дитина розлучається з матір'ю сміючись, а в неї серце завмирає з розпуки. їй-богу, прикро й тяжко дивитися, як безоглядна материнська любов на Ярмарку Суєти не знаходить відповіді в своїх дітей.
Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з'явився й не втрутився піякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувало долі, а вдова лишилася сама-самісінька.
Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. "Він народився командувати,— думає його мати,— таким був і його батько".
Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогулянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає відпочити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будинку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев'ятої — і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав, Коли гасне світло, вона молиться — молиться з упокореним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.
Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від будинку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві монету. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла майдан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомоніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.
Розділ LI-ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА,-НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ
Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і перед нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласкавому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б сподіватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяйних шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легковажну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілившись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.