Перехожі, хто мимо лікарні йшов, зупиняються, кучкуються. Савка й собі протиснувся ближче та ненароком медалями на своєму куцому піджачку брязнув. На нього одразу ж і увагу звернули.
Якась дама, дуже неприступна на вид, наче командир у спідниці, на Савку суворо витріщилась, брови густющі насупила, а тоді ще й на його медалі беньки вилупила і сказала осудливо, наче Савка винуватим був, що в нього на піджаку медалі завелись.
— Ще й вас тут, діду, не вистачало! — сказала і наче аж нервово закурила якусь дорогу сигарету із золотими буковками на ній. — Медалями можете всю картину спортити. Особливо, отією "За взятіє Берліна".
— Еге, брав, — закивав Савка, радий, що хоч хтось звернув увагу на
його бойові нагороди, бо зараз на них якщо хто й гляне, то хіба оті, що їх скуповують, антихристи, і торгують потім медалями на базарі у Києві. — Кажись, у травні сорок п’ятого й брав. Мені тоді тіко дев’ятнадцять сполнилось. В сорок четвертому мобілізували, значить, а в сорок п’ятому й брав, Бирлін той...
— Воно ото вам треба було?
— Що? — спершу не второпав власник медалей, вже, до речі, потемнілих (Савка їх якось збирався цеглиною натерти, щоб засяяли, та
все ніколи було). — Що каеш, дамочко, тоїсть, женщино?
— Кажу, не треба було їхній Берлін брати. Принаймні, не на часі це сьогодні. З політичних міркувань. Ситуація сьогодні не та, що колись була.
— Дак хіба ж я його зі своєї охоти брав! — чомусь почав виправдовуватись Савка. — Він мені до шмиги був. Наказ такий од командування надійшов — брати! То й мусив брати, хоч на дідька він мені, у мене з бабою оно хата є, вистачить, ще батьківська. А тоді що я мав робити? Не підеш Бирлін брати, тебе візьмуть. Та й старшина нас у спину прикладом штурхав. А ми, рядові, люди маленькі, що нам начальство накаже, те й сполняєм. Так і взяв Бирлін їхній.
Пишна й дебела дама, добре розгодована і вдягнена ("Це ж скіко треба їсти, щоби отакі тілеса наїсти?" — механічно подумав старий не без заздрощів, бо його половина і за молодості не відзначалася дорідністю, а тепер — мов дошка обтесана, ні грудей, ні...), знову чомусь втупилась у вузькі та запалі груди Савки (піджак на ньому висів, як на тичці), знову перевела погляд на медалі і не сказала, а прямо тобі наказала — ич яка прокурорша найшлася!:
— Ішли б ви, громадянине діду, у своїх справах, якщо вони у вас є, і не мозолили б тут очей. Ось-ось настане історичний момент. Вперше з часів Другої світової війни до нас прибуде німецька делегація — офіційна зустріч, квіти, слова вдячності, вручення хліба-солі. А тут ви зі своєю медалькою "За взятіє Берліна"... Хоч би зняли її. Чи продали — копійку б яку мали.
— А ти спробуй її заробити, а тоді й продавай — швидка яка!
На них знову зашикали.
— Я до того, — тихше заговорила дама, — що ця медаль вам зараз ні до чого. На даному історичному етапі. Ще гості подумають чорті й що таке. Що ми їм спеціально вас підсунули. З медалькою, в піку їм.
— Та хто ж це мене буде гостям у пику тицяти? — аж обурився дід. — Я хоч і негодящий, а за себе ще можу постояти! І дати, кому треба, в оте саме... пику!
— Та не в пику, фе, вульгарно, — скривилась дама. — Я сказала: у піку! На зло кому. Поговірка у мене така...
— Еге, і в мене є одна, як ви кажете, поговірка, — Савка аж ожив і в маленьких його очах заіскрилися вогники. — Так і вертиться вона на язиці.
Сказонув би оце її вам, дак міліція може мене загребти.
— Та зрозумійте, мова йде про прийом гостей, толерантність, гостинність і таке інше. Не гоже гостям нашим колоти минулим очі. Що було, те, зрештою, і загуло.
— Еге, добряче тоді гуло, — погодився старий. — Декому так тоді позакладало, що й досі не можуть оговтатися...
— Я й кажу... Ще образяться німці — як-не-як, а Берлін — нині їхня
спільна столиця, от німцям обидно буде...
Савка нарешті вчув слівце "німці" і занепокоївся.
— Що? Оп’ять до нас німці? Чого це вони внадилися? Мало їм сорок першого? Тоді вони теж новий, значить, порядок встановлювали. Гут, гут — джеркотіли а гутом якраз і не пахло, і не смерділо, бо вони ж окупанти!
— Тсс!!! — кішкою зашипіла дама, і Савка аж відсахнувся, бо здалося, що вона або ж вкусить його, або ж пошкрябає. — Ви гражданін дід, чи не з неба впали? Ідіть собі далі й не портьте нам історичний момент!
І Савка хотів було подивуватися — кому це він і що може спортить (все життя не портив; хіба що тим, німцям, як їхній Бирлін брав, а це, виходить, може якийсь там історичний момент спортить?), як тут з шиком підкотили авто, звані на теперішній лад іномарками, з них почали виходити поважні, наче б не наші пани, а місцеві підпанки їм навстріч так прудко кинулись… Заграла музика, дівчата вбрані, як ото на сцені, піднесли гостям квіти й хліб на вишиванім рушнику.
— Гут, гут, — почулося од приїжджих панів, і Савка переконався, що перед ним і справді німці, востаннє яких він бачив у сорок п’ятому.
Потім наші біля мікрохвонів заходилися соловейками заливатися, а вже за ними і приїжджі поважно заджеркотіли. Але що саме, Савка ні бельмеса не втямив, бо ж не навчений чужій мові, як її второпаєш? Правда, ще з сорок п’ятого він дещо запам’ятав по-німецькому — хенде хох, наприклад. Здорово вони піднімали руки на оте хенде хох, приємно було на них і дивитися. А скажеш їм бувало цурук, крикнеш так, наче ти пан, а вони холопи, так і задкують од тебе. Ще й кланяються... А ти їм — шнель, шнель! Аж драпака дають. Та йому подобалося казати їм хенде хох, але хіба ж воно підійде для такого історичного моменту?
А тим часом наші перед ними — окупантами, — так і стеляться листом, так і стеляться — хоч до рани їх прикладай. Щось замуляло Савці в душі, зашкрябало і він незчувся, як у нього й вихопилося:
— Ге-еть окупантів!!!
І вмить на Савку з усіх боків зашикали.
— Тсс! Які... окупанти?
— Дак німці ж, — нічого не міг втямити дід. — А вони ж і справді окупанти.
— Не зациклюйтесь, діду, на минулому,— хтось порадив. — Сьогодні вже не те врем’я, папашо!
Якийсь панок, нахилившись до Савки, заходився йому терпляче пояснювати:
— Це, добродію, хоч і німці... Справжні німці, але це — делегація. Німецька делегація. І делегація не тих, що тоді... колись до нас приходили.