От на Ан’їарку — є така країна на планеті Ялмез, де нещодавно побував мій друг астронавт Гаврош, — зовсім інша картина. Тамтешня влада активно допомагає численним — а їх там справді — несть числа! — прошакам, різним старцям та старчихам з торбами, бомжам тощо.
Як розповів пан Гаврош на своїй прес-конференції, на Анїарку відкрито ПШБ — Палац Щасливого Бідування — до речі, з великою урочистістю, з розкішним фуршетом для його організаторів, що тривав три ночі підряд. Тепер кожен тамтешній неімущий може запросто прийти до ПШБ і за помірну плату отримати висококваліфіковану допомогу фахівців — хоча б тих же психологів. При ПШБ також працюють секції затишного, майже домашнього бомжування, заможного жебрування, щасливого старцювання тощо, де спеціалісти навчають, як треба з гідністю побиратися чи, приміром, порпатися у сміттєвих ящиках або на звалищах, знаходити в підвалах чи в люках теплотрас затишне місце для ночівлі.
Працюють також курси з підвищення кваліфікації прошаків, на які до ПШБ запрошують, крім фахівців, ще бувалих бомжів та старців — майстрів своєї справи, які охоче діляться багатющим досвідом з початкуючими колегами, відкривають секрети майстерності передового виживання, навчають, як власні злидні можна зробити високоякісними й навіть прибутковими.
Озброєні найновішим досягненням науки, окрилені увагою влади, тубільні старці та бомжі ще з більшим натхненням ідуть на вулиці і площі міст, в підземні переходи, до станцій метро й у вагони метропоїздів, електричок, міського транспорту, до кафе-барів чи вокзалів, упевнені, що тепер їхні злидні справді стануть процвітаючими.
"Наш рідний дім" — так ласкаво й з любов’ю називають знедолені Ан’їарку Палац Щасливого Бідування та безмежно дякують своїй народній владі за воїстину материнську турботу й піклування про них, паріїв суспільства. Бо це й справді вона — істина турбота власть імущих про своїх малоімущих громадян.
Надарма ж один з високопоставлених представників верховної влади Ан’їарку, виступаючи на відкритті Палацу Щасливого Бідування, від усього серця побажавши малоімущим та різним злидарям широкої стовпової дороги, натхненно вигукнув:
— Щасливого ж і заможного вам бідування, дорогі наші співвітчизники, брати наші і сестри! Віримо, що за нашої підтримки ви нарешті будете бідувати з усім комфортом і розкішшю! Також радий повідомити, що влада, як і раніше не обділятиме вас своєю справді материнською увагою, турботою і теплотою. Так, наприклад, у наших найближчих планах — проведення всезагального конкурсу з визначенням переможців у номінаціях "Відмінник старцювання", "Кращий жебрак року" та "Передовий бомж міста". Старайтеся, панове прошаки, і ми ніколи не залишимо вас напризволяще, дорогі наші співвітчизники!
СЛАВА ОКУПАНТАМ
Біля райлікарні явно щось затівалось таке... святкове чи що, і Савка Білоус вирішив урочистості не проґавити — не багате їхнє містечко на такі події. Та й раптом... "пензію" набавлятимуть? А втім, про пенсію стара шепнула (у неї, про що б не базікала, а язик навколо "пензії" тільки й крутиться).
— Тю, дурна баба! Яка пензія у лікарні? — вніс ясність Савка, хоча й відати не відав, яка ж воно трясця там затівається. — На вгороді бузина, а в Києві дядько! Пензію совбез призначає. А в лікарні тіко лікують. Кому ще рано помирати, того, значить, вилікують, а кому вже ратиці пора відкидати, той і відкине їх. А ти — пензія!
— Отож і кажу: постій, постовбич, — стара вже давно недочувала. — Не злинаєш. Мо’ що й витиранам підкинуть. Та й пінжак на тобі з медалями (у Савки зостався вже лише один піджак, бо решта геть зносилася, тож він ходив у своєму єдиному і в будні і в свята, а щоб кожний раз медалі не знімати, як свята кінчалися і знову не чіпляти, то він їх і не знімав і так до них звик, що й не помічав їх у себе на піджаку — та й скільки там тих медалей! Дві чи три). А я піду козу попораю, бо вже сонце під обід, а Манька й досі непоєна. А ти — попантруй. Ноги хоч і негодящі в тебе, а все ж не позичені. Та й куди тобі спішити — до смерті ще далеко. А коли й близько, то встигнеш до господи повернутися. А що лікарня, то нічого, мо’ які ліки витиранам даватимуть, так бери, не чекай запрошення. Медалі тіко виставляй, щоб усі бачили, що ти — хронтовик...
Стара почовгала, а Савка й зостався. Воно ж і справді щось таке-розтаке затівалося біля їхньої задрипаної (вже аж кричить та ремонту просить) лікарні. Ще й лікарі у двір висипали як з міха — наче лікарня ось-ось загориться. Та всі в новеньких білих халатах — любо глянути. І де вони їх подоставали? Тепер виходить, наче й лікарня у них путня, і лікарі ще ого-го! А в них, крім вати, нічого й немає... Ну, ще, може, градусники, якщо їх не добили. Та кип’ячена вода у бачках. І що б це могло означати, що лікарі як на парад вирядилися? А над входом ще й гасло почепили: "Ласкаво просимо". Кого це вони запрошують, вік би до них не ходить, бо захворієш — треба все своє нести, а де його візьмеш, за що купиш, як пензія курам на сміх та й ту місяцями не виплачують... Головний лікар, котрий Савці якось невдоволено вичитував: "Що ви до нас ходите, діду? Тільки ноги свої биті добиваєте. Вам уже за вісімдесят, а ми не боги, другої жизні доточити вам до першої не можемо. Як з’являться ліки, тоді й приходьте, скільки Бог вам вділив, стільки й прокахикаєте, а ми тут при чім", — так ось, головний лікар мікрохвони перевіряв, кашляв у них, бурмотів. То тому, то тому щось наказував і все на годинника свого позирав та на дорогу, що до лікарні вела (вчора її навіть жорствою підлатали). І лікарів, як новобранців вишикував, та все їх переставляв, доки не построїв у каре... Ба, ба, придивився Савка, і районне начальство приперлося! То до них не достукаєшся, кабінети їхні і штурмом не візьмеш, а це стоять, голубчики, як прості смертні, — серйозні, виходить, діла затіваються... Хоча ніби ніякого ж свята й не передбачається — у травні, як півмісяця відсвяткували, то тепер мовби до роботи вдалися, аж ні. Мікрохвони повиставляли. Мітинг буде чи що? Але мітинги Савці вже оскомину набили — наївся їх аж-аж. Хоч раніше й бігав слухати орателів, як вони правду-матку біля мікрохвонів різали. А що змінилося? Тож-бо!