Ось так відважні свині з передового (так у звітах) колгоспу імені генералісимуса Суворова підклали Вовкові свиню!
І правильно. Іншим буде наука. Бо хоч ти, приміром, і Вовцюган-Вовчище, здоровенний та страшенний хижак з хижаків, а в свинарник, не розібравшись, що там і хто, і чий він, зопалу не стрибай, бо воістину потім кісток своїх не збереш!..
Інтеграція
Мешканці стійбища Имингим, що на острові Сахалін днями зібралися на південному мисі Крільйон, а це на самісінькому березі протоки Лаперуза, в акурат напроти японського острова Хоккайдо, і послали гарячий привіт своїм заморським сусідам, які, звісно, нічого лихого й не підозрювали. Там же, на загальних зборах имингинів під час розгляду економічної ситуації на острові було в одностайному порядку і в єдиному пориві прийнято доленосне рішення: негайно приєднатися до Японії (з обов’язковим перейменуванням її на Япона-Мать, що в перекладі з имингинської означає Японія-Мама).
Реакція самої Япона-Мать, яку це повідомлення застукало зненацька, звалившись їй як сніг на голову літнього дня, ще не відома. (Але буцімто на островах вже оголошено безстроковий траур). На роздуми їй дано двадцять чотири години. Имингимці налаштовані рішуче і готові до кінця відстоювати свої законні права на інтеграцію.
— Маємо право! — заявляють вони. — Європа, однако, об’єднується, спільне євро, однако, увела, ми теж задніх, однако, пасти не збираємося!.. В європейський суд з прав людини й народів, однако, можемо поскаржитись. У нас демократія і вільне волевиявлення!.. Япона-Мать, однако, хай швидше погоджується — виходу в неї все одно немає. Ми не відступимося від прийнятого рішення, однако, ані на сантиметр!..
Батьки та діти
— Ей, ей, та куди? Ич яке прудке! Сиди, заразо, бо ліаною прив’яжу тебе до гіляки!.. От вже вреднюще дитинча! І в кого воно тільки вдалося? Чуєш, вилупку? Чого тобі ще треба, якої трясці? Поїв листя і сиди собі та паразитів лови... А йому на дереві набридло. На землі погибелі шукає. Там сто небезпек на нас чигають. Всюди рискають вовки та шакали, в савані ніде не сховаєшся і від них не втечеш. Чому я й досі жива? Та тому, що все життя на дереві сиджу сиднем і вниз не спускаюсь. І нічого. Жива-здорова. І мати моя все життя у верховітті просиділа, і бабця... Що?.. Га?.. Я тобі покажу консерваторів, шмаркач жовторотий! Ич революціонер який знайшовся! Не смій з дерева й на мить спускатися. Тигр в один мент тебе схопить. Там лев у савані бродить, у високій траві ховається. Тільки й чекає, щоб таким дурним, як ти пообідати. Ти куди??? Жах! Воно вже по землі бігає... Мороз по шкірі... Негайно повернися на дерево! Ну, що за виплодок отакий?! Всі дитинчата, як дитинчата, на гіляках сидять, як батьки їхні і діди віками сиділи, а цей... Побіг у степ... Пропав, дурило! О-о!.. Вже на двох ходить... Хто ж так ходить? На двох далеко не підеш. На чотирьох треба, дурило, на чотирьох! Як батько твій ходив, як дід... І — всі, всі порядні... Не ганьби нашого роду, ходи на чотирьох… Востаннє кажу: повернися на дерево!!!
Так чи не щодень кричала мавпа з дерева на своє неслухняне дитинча.
Була в розпачі. І що в неї за чадо таке? У кого воно вдалося? Перевелись тепер дитваки, батьків не слухають, на двох кінцівках моду взяли ходити — на сміх курам! Та як всі з дерев позлазять і стануть по землі на двох ходити, переведеться наш рід на нінащо!.. Тоді ні прогресу не чекай, ні розвою!..
Через чотири мільйони років:
— Бабусю, а якби мавп’ячі діти слухалися батьків, то й досі не спустилися б з дерев, еге? І з них ніколи б не вийшли люди, еге?
І постає вічна дилема: і батьків треба слухатись, але ж і з дерев треба спускатися. То як бути?..
Про вигоду, що її приносить дружба
Подивишся на Таран — дивитися немає на що. Колода, пхе, колодою. Та й та неотесана!
А згадаєш, що вона — ударного призначення, а тому, що хочеш проб’є, так і тягне тебе при нагоді загадково, ніби між іншим, сказати:
— От Таран, дружбан мій...
І на тебе вже дивляться іншими очима. Бо друг — це добре, а коли він ще й пробивний — ціни тоді немає. Кому? Ну, звичайно ж, тобі.
Тож, що не кажіть, а з таким Тараном, бодай і всього лише якоюсь там неотесаною, вульгарною колодою таки престижно знатися. Чи, як тепер модно казати, кльово.
...І лишалося в нього ще півдня такого прекрасного життя
Був гарний сонячний ранок гарного літнього дня повного літепла і лагідного сяйва.
Білий Метелик щойно вибрався з теплого материнського кокона — хоч і пухнасто-м’якого, але тісного і темного. А вибравшись вже Білим Метеликом (до того він був бридкою гусеницею), вражений огромом білого світу, застиг в ранковім сяйві. Ніжачись, він нікуди не квапився. Та й куди спішити, як попереду в нього було ще стільки буття. Аж до самого вечора. Себто цілий-цілий день, такий довгий-довгий день такого довгого-предовгого життя. І на радощах, що попереду в нього ще життя та життя, аж до далекого вечора включно, Білий Метелик, знявшись, пурхав собі та й пурхав — ніжний, граційний. Він був легкий і невагомий, як самий зефір. А день тільки-но починався, усміхнене сонце здіймалося над смарагдовими луками, над буйством різнотрав’я та квіток і до нього тягнулася кожна стеблина й кожен листочок, а квітки навстріч йому розкривали ніжні пелюстки.
Напурхавшись, налітавшись до несхочу, Білий Метелик присів на розкішній квітці, у якої було стільки зваб... І так йому було гарно-гарнесенько, гарнюсінько, так добре-добренько, так лепсько-ловкенько, так хороше-хорошенько і так прекрасно-прекрасненько, як буває лише в золотому дитинстві та ще в сонячній безтурботній юності, коли відкриваєш світ, у якому тобі випало жити.
Ніжачись в ласкавому сяйві світу, білий Метелик від повноти задоволення злегка тріпотів крильцями й просидів на квітці, сам не зчувшись коли, аж цілих півдня!
Ой, ле-ле!..
"Та невже ж минуло вже півдня?" — спохопився він і геть засмутився, бо одночасно з половиною дня минула і половина його життя.
Але засмутившись, Білий Метелик невдовзі й розважився. Адже півжиття свого він не просто намарне витратив, ні. Він провів його у товаристві чарівної квітки.