Що правда, то правда. У таких, як він, царя немає. Перш за все, в голові.
P. S. I все ж, — якщо бути об’єктивним, — не все у нашої сусідки так погано. Не всі патріоти її на кшталт плакальника за Імперією. На щастя, є й тверезі росіяни. Ось як вони мислять: "Реальну роботу по врятуванні народу від зубожіння і безправності вони (на зразок, згадуваного тут Віктора С. — В. Ч.) знову замінюють "художнім свистом" (за висловом В. Путіна) про особливе призначення Росії, про "самобутний шлях" з якимось казковим слов’яно-імперським присмаком. Можливо, вже й досить казок?"
А й справді...
НАЩАДКИ ОТЧИЧІВ
— Ти звідки там добре знаєш вірменську мову?
— У нас у школі вчителем англійської вірменин був...
Гм… Це — його величність анекдот. Як і водиться, парадоксальний. Але й глибину має. Себто прихований пласт. Та й не переборщує він у даній ситуації. Справжній вірменин — а всі вірмени, як на мене, справжні! — навчаючи мови чиєїсь, неодмінно навчить і своєї. Принаймні, діти знатимуть, що їхній вчитель англійської — вірменин. Може навіть більше навчить своєї, як чиєїсь. Адже недарма він — вірменин. Бо як же інакше, скажіть-но мені. В центрі кожного світу неодмінно має бути ще один світ. Твій. Себто твоя національність.
Поставте — для прикладу — росіянина викладати в українській школі та українську мову — уявимо таке. І що ж? Чи навчить він її дітей — це ще питання відкрите. А ось що діти у нього заговорять російською — це факт. І ніякий це не анекдот. Так, власне, і має бути. Навчаючи чужого, — перефразуємо Поета, — не забуваймо; і свого.
І тільки українець, навчаючи дітей російської мови (а таке й уявляти не треба), нічого їх більше не навчить, крім, як... російської. Діти навіть не здогадуватимуться хто ж за національністю їхній вчитель російської мови. (Та він і сам про те, по-моєму, вже не здогадується). Отож, виходить, що наші навчателі чужих мов — є найкращі навчателі. Все тих же чужих мов. На відміну від згадуваних вище хоча б вірменина та руського.
І нам залишається лише мріяти. Хоча б про Сковороду. Про Григорія Савича, який "був на свій час широкоосвіченою, енциклопедичною людиною: філософом, ліриком, перекладачем, музикою, навчателем, проповідником на майданах". Все це так. (Хоча байки свої — басні харьковскіє, — і він писав чужою мовою). Та гаразд. Питання в іншому — де нам сьогодні Сковороду Григорія Савича знайти? З якої країни — парадокс — виписати?
Шукаємо. Поки що шукаємо. І посміхаємось. Слухаючи анекдот про вірменина (взагалі, колись на есересерівських просторах стійкого героя анекдотів), який навчаючи дітей англійської, неодмінно навчить їх і своєї, рідної.
— Ет, куди автор загнув! — хтось може тут вигукнути. — Так то ж... вірменин. А ми хто?
Правильно: українці ми.
Своєї мови можемо не знати (здебільшого це так і є), але чужу... На зубок. Як отченаш. Бо ми, як ті отчичі, селяни бідні й затуркані, котрі були колись в Україні і предків яких феодали позбавили права переходу та й закріпачили. Бажаючи своїм дітям кращої долі — а хто з батьків не бажає дітям своїм кращої долі? — отчичі змушували їх зрікатися своєї мови. Селянської, як вони вважали. А натомість примушували дітей вчити мову своїх панів — з примарною надією, що мо’ й вони колись панами постають. Як умітимуть по-панському цвенькати.
Гай-гай!.. Вже давно немає кріпацтва, а ми все ще як ті отчичі — у кріпацтві. Без права переходу. І просвітку нашому духовному закабаленню щось не видно. Тому й навчаючи дітей чужої мови, своєї їх не навчимо. І не вчимо. Бо для чого? Бо все ще віримо: як по-панському будемо цвенькати, панами неодмінно постаємо. А чужою мовою дітям з батьками своїми... Какось, звініте, легчей...
Ах отчичі! Безсмертні і, на превеликий жаль, невмирущі.
А мудрий вірменин, між тим, навіть навчаючи англійської, неодмінно навчить і своєї. А ми з нього сміємося. Мабуть тому, що... какось нам так, звініте, легчей...
АМНЕЗІЯ
Виявляється, амнезія — провали в пам’яті чи й повна її втрата може бути навіть корисною. Якщо й не для самого, даруйте, хворого то принаймні, для правоохоронців — і таке трапляється.
У нас тут з одним з цього приводу ось яка приключка лучилася. Потрапив чоловік у міліцію. Не молодий, але й не старий, — літ так десь під сорок. На вид молодик ще й нічого. А потрапив він у райвідділення УВС міста Н. За участь у якійсь бійці (розпили на трьох пляшку і розсварилися, вирішуючи животрепетне питаннячко, кому ще за питним бігти). Ну,потрапив він, стали в міліції, як водиться, заповнювати протокол: ім’я,
по-батькові, прізвище, рік і місце народження, місце проживання (адреса). Ну і так далі в тому ж дусі. Звичайна рутинна процедура. А він — ні бум-бум. На жодне із запитань геть не годен нічого путнього відповісти. Бо — не пам’ятає. В тім числі і як його звати-величати, хто він, звідки та де проживає... (Його в тій бійці буцімто пляшкою до голові... гм-гм... стукнули).
— Це — наслідки травми пляшкою в тім’я, — винесли вердикт у лікарні, — Себто амнезія. Часткова чи й повна втрата пам’яті. Але будемо сподіватися, що з часом, як потерпілий оклигає, амнезія минеться. І пам’ять тоді до нього повернеться. А поки що у нього значні провали в апараті запам’ятовування. Тому й нічого не відає про своє минуле життя. Хоча загалом він фізично здоровий і може працювати. На певних видах робіт, переважно фізичних, без розумового навантаження.
Видали потерпілому тимчасову довідку. Оскільки ж у ній треба щось писати і якось її власника наректи, то назвали його наобум Іваном Івановичем Івановим. Це тимчасово, покіль чоловік не згадає — як пам’ять до нього повернеться, — справжнє своє прізвище та адресу.
Поселили його в якомусь гуртожитку (не пам’ятає ж бо чоловік де він мешкав, сказано — амнезія, а жити ж десь треба). А щоб без діла не тинявся, покіль до нього пам’ять повернеться, на роботу його влаштували — мийником машин.
Ну, працює він і працює. Загалом старається, машини добре миє, тож на автостанції ним задоволені. Ось тільки як і раніше не пам’ятає, бідолага, хто він і звідки і де до травми, до амнезії клятої працював. Добре, що хоч пам’ятає гуртожиток, у який йому після роботи ночувати йти. Та й місце роботи ніби теж не забуває. А все інше, як і перше не відає — хто він і звідки. Правда, почав відгукуватися, як його називають Іваном Івановичем Івановим.