Навіть проста логіка тут явно і не ночувала. Озброєний до зубів ворог суне на твою територію, а тобі здобувати над ним перемогу, виявляється, зась, адже він хоч і ворог, і прийшов тебе поневолювати, але ж він і ти — православно-християнського віросповідання. Брат, так би мовити, твій. Виходить, у такій ситуації треба було просто радуватись, що до тебе прийшов загарбник, а не здуру його розбивати!
Україна тоді отримала велику перемогу, провчивши супостата, який незважаючи на своє православно-християнське віровчення і незважаючи на те, що й ти такого ж, православно-християнського віровчення, прийшов тебе поневолювати і встановлювати свої порядки у твоєму домі. А виявляється, це була зовсім-зовсім "ненужная" перемога.
Отож, виникає запитаннячко: а які ж перемоги Україні "нужные"?
Але тут і гадати довго не треба: за логікою адептів російського імперіалізму, лише ті, у яких Росія перемагала українців (чи будь-кого іншого, як колись вона позахоплювала народи Кавказу у так званих кавказьких війнах.)
Ось ці перемоги єдино правильні і вочевидь "нужные" Росії.
Як — один з прикладів — 2 листопада 1708 року, коли російські війська князя Меншикова у складі 20 полків з наказу Петра I оточили гетьманську столицю Батурин. На Україні, звісно. І, несучи значні витрати, захопили його, а, далі як свідчить Новгородський літопис, "град... розорили до основания и вся люди посече". З інших видань: "Город Батурин войска rocударевы, доставши, спалили и людей всех вырубали..." Жертвами тодішнього погрому, що його здійснив "братський народ" сусідній, стали 5—7 тисяч мирних громадян, а разом з військовиками, сердюками та козаками — до 14 тисяч. Це вочевидь, "нужная" Росії була війна. Очень даже нужная! А про те, що в Батурині буди православні люди (християни), граф Меншиков, теж православний християнин і теж брат-слов’янин, якось просто і не подумав.
Не було коли за вбивством мирних людей.
Інший приклад. 4 червня 1775 року командуючий 1-ою російською армією генерал Текелій оточив Запорозьку Січ з усіх боків, маючи наказ свого уряду "истребить Кош сих казаков, как гнездо их своеволия..."
5 червня Текелій захопив Січ. Козаки не дали загарбнику відсічі. Чому? Та тому, що загарбник був однієї з ними віри — християнської, православної, та ще й брат-слов’янин. А про те, що самі козаки запорозькі теж були християнсько-православної віри та ще й братами-слов’янами, православні руські тоді якось і уваги не звернули. "Братерство" так би мовити лише з одного боку. А тому не звернули уваги, бо то була "нужная" операція (очень даже нужная!) для Росії, адже вона успішно заграбастала землі козаків і роздала їх поміщикам. Як, приміром, очень даже нужная Росії війна в Чечні, яку вона веде не один рік.
"Нужной" вона була і тоді, коли побитий Виговським, але "овеянный славой" (так у згадуваній газеті) князь Олексій Трубецькой, зібравши нову орду, пронісся, як з гордістю писатиме газета, "тріумфальним маршем по Україні". Точніше, до Києва. Князь Трубецькой і справді тоді, битий, пройшовся по Україні "тріумфальнім маршем". Завдяки чому?Власній силі невмирущій? Таланту полководця? Та ні ж бо, хоч він і був буцімто "овеянный славой". Завдяки українській отаманщині (у пізніше часи вона стільки лиха завдасть Україні!). Допоміг і вічний наш потяг до гетьманства, коли на три козаки виявиться неодмінно чотири гетьмани. Тодішні отаманчики різних мастей, усілякі там пушкарі, барабаші, сірки, цюцюри та іже з ними замість того, аби підтримати Виговського-гетьмана, якому вони присягалися на вірність, — у його священній боротьбі за волю рідного краю, підтримали окупанта… (Полковник Тимофій Цюцюра (ну й прізвище в чоловіка!) виріже поляків, які були на Україні і допомагали Виговському, покличе Трубецького вступити знову в Україну (без того заклику Трубецькой вдруге і носа б не сунув туди, де його перед тим добряче побили) і створить йому такі умови, що він і пройде по Україні "триумфальным маршем".
А в жовтні того ж року відбудеться нова Переяславська рада, "на котрой казаки не захотят слушать Выговского... После чего вновь присягнут русскому царю, теперь куда с меньшими оговорками на предмет вольностей..."
Такі ми. Бо самі й створювали (і, здається, й нині створюємо) сприятливі умови аби окупанти ходили по нашій землі "триумфальными маршами". Тож на кого обижатися, братове-лицарство?!. Завдяки нам Росія й отримує з віку в вік "нужные" їй перемоги. Ось уже яке століття вона, Росія-матушка (спершу самодержавна, потім червона, а тепер, буцімто, демократична, але із старими і невмирущими імперськими замашками й потугами) посилено вчить (по-братньому, звичайно, інакше Росія просто не може) Україну, що їй "нужно", а що й "ненужно". І зокрема яке минуле їй "нужное". Постійно вчить (Росії, даруйте, завжди видніше, що Україні "нужно"), наставляє, а часом і погрожує... По-братньому, звичайно. Іван Мазепа? "Ненужен" Україні, адже — "предатель". (300 з гаком літ вона втовкмачує в наші голови, що Мазепа нам "ненужен" і що він "предатель"). Симон Петлюра? Теж "ненужен", бо за її самостійність виступав. (Всі, всі нам "ненужные", які проти царизму виступали!). Бо нам, українцям, виявляється "нужные" лише ті, які допомагали Україну заганяти в імперське ярмо. Тому й героїчна УПА нам, виявляється, "ненужная". Вчить, вчить нас матушка-Росія, невтомно і цілеспрямовано. А ось ми її чомусь не вчимо — що їй "нужно", а що їй і "ненужно". Наприклад, Росія урочисто перезахоронила в своїй столиці прах Денікіна (пролив чимало й української крові, виступаючи за єдіную і неделімую), але ми не подали голосу. І правильно зробили. Кого Росії перезахоронювати і де на своїй території — то, зрештою, її справа. Але чомусь, коли естонці вирішили перенести на військове кладовище з проїжджої частини міста останки воїнів Другої світової (історія з т. з. Бронзовим солдатом), який тоді галас, які погрози зчинила Росія, звинувачуючи Естонію у всіх мислимих і немислимих гріхах! (Це ж треба, вказувала сусідній державі, що їй "нужно" робити, а що й "ненужно"!). Але Естонія не Україна, зробила своє, бо сусідня держава їй не указ!