Не кваптесь. Адже я заодно ще й ось що подумав. Та це ж — бути людиною, — найпочесніше звання на планеті Земля, вище якого не було, немає і бути не може. А тому, як проголошував ще колись вузькокласовий (себто пролетарський) класик: людина звучить гордо! Принаймні, має так звучати.
Але це, по-перше, якщо люди на планеті Земля все ще є (в чому іноді починаєш сумніватися, досить лише заглянути в історію чи й у сьогодення), а по-друге: дивлячись які люди. Бо скільки таких, що вже давним-давно не звучать гордо, адже такі хомо сапієнси цілком добровільно поперекваліфіковувалися з людей на...
А втім, ось вам приклад.
Був колись (560-527 до н.е.) у стародавніх Афінах тиран, чиє ім’я наші школярі (особливо школярочки з бантиками) і досі на уроках історії не можуть вимовити не почервонівши чи не з викликавши в класі пожвавлення, власне приски, — Пісістрат.
А тиран, це, як відомо, одноособовий правитель, що прийшов до влади насильницьким шляхом, влада якого ґрунтується на сваволі й насильстві. Правда, афіняни, до честі їх сказати, навіть в пориві вірнопідданого (чи й вимушеного) плазування чомусь так і не додумались перейменувати свої Афіни на який-небудь Пісістратоград, не заснували ордена Пісістрата, щоб нагороджувати ним найбільш затятих плазунів, не виголошували "Пісістрат — вождь, натхненник і організатор наших перемог, вчитель всього людства!", "Пісістрат — батько всіх народів..." і т. д., і т. п.
Так ось Пісістрат за своєї деспотичної тиранії мав не лише підлабузників та лакиз, а й — беріть вище! — послідовників і соратників. Ви вже здогадуєтесь, як їх називали (та й вони самі себе теж)? Правильно — пісістратівці. Вірні (вам вчувається щось знайоме?) пісістратівці.
І — нічого. Гордилися. Принаймні, для них, самоперекваліфкованих з людей на пісістратівців, це звучало ще й гордо. Принаймні, у їхньому розумінні.
Людина (така вже вона за вдачею, чи, як тепер, за менталітетом) завжди поривається бути чиїмось рабом і тому не завжди уявляє себе без такого звичного їй ярма, яке хоч і збило холку, але ж і зрослося з шиєю, ставши вже рідним. Тому й стає послідовником — чи фанатом (футбол, естрада). Як стадна тварина, вона ладна покірно й бездумно бігти
за вождем. Як вівці за баранами, кози за цапами.
А коли попереду Пісістрат, то ті, хто за ним бекає-мекає вже ніби й не люди, а — пісістратівці.
Рід хомо в сучасний період представлений одним видом — людина розумна, вона ж являє собою найвищий, заключний щабель становлення людини, себто розвитку живих організмів на Землі. Але складається враження, що дехто з представників хомо так досі й не спромігся спуститеся з дерева і видряпатися на отой найвищий щабель. Тому й став не людиною, а — пісістратівцем. І дарма гадаємо, що пісістратівці вже давним-давно гигнули в пітьмі історії — гай-гай!
Ні, пісістрати безсмертні, вони час од часу як з болота виринають, але вже в подобі царів, імператорів, вождів, генсеків, керманичів бідного людства. А тому, й пісістратівці теж вічні, тільки з’являються вони щораз в іншій, упаковці (личині та подобі): ленінці, сталінці (сьогодні — сталіністи), гітлерівці, полпотівці, чанкайшисти тощо. Вони теж мали щастя народитися людьми, а в кого поперевтілювалися?
"Ленінець — людина, віддана справі Леніна". Вже ніби й не людина, хоч вона тут і згадана, а тільки — ленінець.
"А от скажіть мені, товариші... У кого з них зародилося таке вчення, що освітило дорогу всьому людству — ленінізм? Ні в кого". (О. Гончар).
Але це неправда. Не було в істерії людства диктаторів без "вчення" — ясна річ, найпередовішого, що неодмінно вказувало людству дорогу до найсвітлішого майбутнього — комунізму, наприклад.
І "вчення" Пісістрата освітлювало. Та тільки кожен раз з таким "вченням" виходив пшик, бо воно з кінцем (а він неодмінно — рано чи пізно — а надходив) чергового диктатора-рятівника людства перегорало як сорокаватна жовтява лампочка.
Шкода тільки, що кожен раз людство значно зменшувалось, адже багато його синів перекваліфіковувалися з людей на ленінців, сталінців (сталіністів), гітлерівців, різних там будьонівців, себто сучасних пісістратівців. Чи на якихось там (нижчий рівень) — мічурінців, дарвіністів, стахановців і, навіть, ворошиловських стрільців, які, правда, так і не навчилися стріляти, але яких з успіхом стріляли їхні побратими по захопленій владі. Бо так і має бути. Раб, який зробив своє, підлягає відстрілу. А на його місце приходять все нові й нові пісістратівці, в кожній епосі в іншій подобі — невже й справді вони вічні?
Хіба пісістратівцем краще бути як людиною? Але ж класик (бодай усього лише пролетарський, хоча теж в принципі пісістратівець) чомусь же застерігав, що людина звучить гордо.
Невже й справді гордо? Невже й справді звання "Людина" — величніше за звання пісістратівець? Але ж історія свідчить, ще не завжди величніше — який жаль! От і чекаєш, коли, під якою машкарою вигулькнуть цього разу пісістратівці і знову вкотре почнуть заганяти "железной рукой человечество к счастью", як то бідне людство вже заганяли більшовики у 1917 році.
А покищо кого ми тільки замість людей не мали на планеті Земля (і кого ще будемо мати): яничари, раби, холопи, конкістадори, хрестоносці, самураї, білі, червоні, зелені (слава Богу, сіро-буро-малинових ще не було), анархісти, махновці, нацисти, фалангісти, комунари, чекісти, гестапівці, чорносорочечники, шовіністи, расисти, федерали (не так давно вигулькнуло й таке "звання"), терористи, фанатики всіх мастей, воїни Аллаха, воїни-інтернаціоналісти, віруючі і атеїсти, вірні та невірні, християни, мусульмани, кальвіністи, протестанти, буддисти (не згадую різні секти, а їх — сотні й сотні!), господа, пани, товариші… Не минула сія чаша і дітей: жовтенята, піонери, тімурівці, комсомольці, а за ними — комуністи, соціалісти, ліберали (а партій, а партій!), мафіозі, олігархи, носії різних "ізмів", обіцяльники неодмінно світлого майбутнього, коли з неба сипоне манна, депутати-сенатори-конгресмени...
Яке величне — воістину йому несть числа! — потомство в Пісістрата! Тож людей з кожним століттям все меншає й меншає, бо вони не в люди йдуть, а в пісістратівці. Тож на велелюдді Землі таке малолюддя! Адже так і хочеться якому-небудь хомо сапієнсу взяти в руки Калашникова і піти роздмухувати джихад-газават (війна за віру). Більш цивілізовані це називають інтернаціональною допомогою — на бетеері чи на танку доводити, що вчення його вождя (керманича, фюрера, дуче) безсмертніше, а тому тільки йому мають поклонятися люди і його мають сповідувати, бо воно звичайно ж освітлює їм шлях до раю земного.