Зізнаюсь, я не без заздрощів подумав: от би і в нас в Україні таке завести. Щоб і пленуми спілчанські були, щоб усі бажаючі на них виступали, щоб функціонери приймали доленосні рішення, а книг щоб не писали — кому вони тепер потрібні?
Це ж так вигідно (особливо для влади) — письменники ненаписаних книг. Бо понаписують чорті й що! Розбирайся потім. Та ще й видавати їх треба. А так і письменники ніби ж є, і Спілка пленуми проводить, але книг ніхто не пише, і державі це вигідно.
НЕМА ЖИТТЯ БЕЗ ВОРОГІВ
А тут кричать та в труби сурмлять.
В наскок яряться вороги.
І. П. Котляревський.
От іменно: яряться. Воріженьки наші вічні, а тому вже рідні нам. Обсіли нас, як чорти Бога. Де вже там краще житимеш, як і дихнути не дають.
Проте, коли яряться недруги наші, нам одразу ж легше — парадокс?— стає. Бо ж супротивники яряться. Не до вареників нам у сметані. Треба ж ворогів викривати, таврувати, відсіч їм давати. Чим ми й зайняті. Постійно. Тему й завсіди скаржимось на долю нашу лихую.
А коли уярмників немає? На кого тоді нарікати? Проти якого народу об’єднуватися? Немає пригноблювачів — народ роз’єднаний. Бо ніякого тобі стимулу. Натхнення, коли хочете.
Ні, що не кажіть, немає життя без ворогів, до яких ми за віки звикли, як до братів чи рідні найближчої. Були, були, вік були, два були, три віки були, а це — нате вам! Пощезали. Як корова язиком їх позлизувала, і покинули нас самих на себе із негараздами нашими. Чорті й що! Ми вже звикли до них — як без них? На кого тепер скаржитись, ще живемо кепсько, якщо гнобителів немає?
От на Ан’їарку в подібній ситуації зчинили вседержавну тривогу — ВОРОГІВ НЕМАЄ! ДОЖИЛИСЯ!!! У нас уже нічого немає. Навіть ворогів. Бодай сяких-таких. Бодай і завалящих... Пре це мені астронавт Гаврош (здається, я про нього вже якось писав) розповідав. Він нещодавно повернувся з планети Ялмез. На Ан’їарку (одна з тамтешніх країн), розказував, коли ще мали вражину, то з нею жили навіть краще. Справді-бо. Друзів треба любити. Чи хоча б їх поважати. Бажано аж двадцять чотири години на добу і бажано без вихідних. А це для тамтешніх тубільців важче, бо ненавидіти зручніше й простіше. Тим більше, на Ан’їарку, де колись було офіційно проголошено: "Тільки людина, яка вміє ненавидіти, здатна мати власну позицію, свій погляд на світ" .
Тож там, як розповідав далі п. Гаврош, жили переважно ненависники (це "людина — подумати тільки: людина! — яка ненавидить кого-, що-небудь..."). А вже ненависники проводили політику ненависництва. ("Ставлення до кого-, чого-небудь, сповнене ненависті, огиди"). Із ненавистю жилося і легше, і звичніше. Бо ж нічого більше й не треба. Навіть працювати. Хіба що — абияк. День до вечора. Лише треба сповна ненавидіти. Бо ж це — "класова ненависть..."
Долучалися сюди й письменники, творці красного письменства.
Ось такого хоча б: "В образах куркуля Власа Волоса, його синів Артема і Левка автор (П. Панч) показав ненависників трудящих, хижих ворогів Радянської влади" .
І тубільці Ан’їарку звично ненавиділи. Віками. За будь-яких устроїв та режимів. А коли в них на якомусь там етапі та раптом не виявлялося злонапасників — їх старанно вишукували. І знаходили. А знайшовши — ненавиділи і ненавиділи. Бо так легше було пояснити і власні промашки, і власне погане життя — вороги. А їх треба ненавидіти. Де вже тут будеш власне життя за тією ненавистю облаштовувати!
Але сталося так, розповідав астронавт Гаврош, ще супостати на Ан’їарку... зникли. Чорт їх знає де вони і за яких обставин пощезали. Недогледіли тубільці, а бусурмени й мекнули. Всі до одного! Це ж треба, га? Не лишилося й на розплід. Хоч купуй їх де чи позичай у сусідів. Але хто ж тобі своїх агресорів віддасть, як вони йому самому потрібні?!.
Ан’їаркці дружно за лопатки взялися, всю землю перекопали, перешпортали її, перецюкали, але жодного неприятеля не виколупали. Бодай завалящого!
Пустили потужні бульдозери, за ними екскаватори з найбільшими ковшами, але агресора і вони не вирили.
І тоді влада забила тривогу. І виступила з новою ініціативою:
"Немає ворога — знайди його!"
І всі ан’їаркці дружно й затято кинулися шукати. А вороги як злиняли!
— Шукайте краще, — підбадьорювала влада. — Лиходійники є. Глибоко законспіровані. Так законспіровані, що й самі вони вже забули, а вони — наші окупанти. Але ми їм повинні про це нагадати. Виколупуйте розбійників з усіх щілин і зашкалубин! Копайте глибше! Де білої глини чи води. За хвоста їх витягуйте та на сонце всенародної ненависті! Бо чого ж у нас самі лише негаразди, га? Чому в нас немає поступу вперед, га? Та тому, що заклятих зайд катма. А тому що в нас немає напасників, ми не можемо краще жити і рухатися вперед до перемоги!
В одному селі, не знайшовши басурмана, громада вирішила податися іншим шляхом — спорядила делегацію до одного свого односельця і веліла йому стати їхнім воріженькою.
А той, несвідомий, ні в яку!
— Чого це я? Хіба я… крайній?
— А того, — одказує делегація. — Комусь же треба бути й бузувіром. Першим хоробрим. Не можна, щоб у нашому селі не було свого ворога. Столиця нас щоденно закликає шукати загарбників. От ми й вирішили будь-що знайти. А як не знайдемо, то вибрати... Вибір впав на тебе, голубчику — побудь нашим нищителем, га? У тебе ж ні жінки, ні дітей — нікого. Сам-один, як перст, і порядний ти, добрий. Гріх на тебе скаржитись. То побудь вже нашим ворогом, га? А ми тебе не забудемо, клястимемо тебе, як і належить клясти ворога. Послужи громаді рідного села…
А той на своєму вперся: який я вам ворог? Та я мухи не можу зобідити! Та в мене півсела як не свояки то інші родичі... Чим я перед вами завинив, земляки мої дорогії?!.
Тоді послали до нього делегацію наймудріших та найстаріших. Аксакалів місцевих.
— Заради обчества, — благають сивовусі аксакали, — прояви свідомість і сознательність, добрий чоловіче, — просять. — Зрештою, ти ж патріот свого населеного пункту. За громаду й постій. Бо як же це виходить — у всіх є вороги, а в нас катма... Хіба ми за інших гірші?
Діток малих поперед себе пустили. А та малеча, не розібравшись що й до чого, таке ревище здійняла!..