— А шо? А чо? Я такою бачу Украйну, а вони, націоналісти, кричать, шо я не люблю Україну. Брехня! Я люблю її, і люблю самостійну, но — в складі обновльонного... А чо?.. Білоруси он... Сім’ї у нас переплелися... У мене тьоща з Красноярська. Це перша, а друга — з Рязані... То шо нам — розділятися кордонами? Он і генерал Лебедь, а він родом із Сумщини, не любить кордонів між Україною та Росією, а любить самостійну Україну в складі обновльонной Росії... Себто Союза.
— А як же тоді буде із самостійністю України? — питаю в українського письменника з руськоязичними книжками.
— Москва призначить нам повністю незалежний уряд... А шо? А чо? Друкуйте мою статтю, коли ви не бандера і коли в нас демократія.
— Ну й ...турок ти!..
Каюсь... Прошу вибачення в турків, які нині так пишаються тим, що вони турки.
А сам гірко думаю: "Ось до чого цей сон... І, бий тебе коцюба, — віщий. Бо турок — свій, а не турецький..."
Аби порятуватися від "власника" аж двох тещ — з Красноярська і Рязані, хотів було хутчій прокинутися і — не зміг. Виявляється, в другому випадку це був не сон. На жаль...
ВЕРМАХТ СКАРЖИТЬСЯ...
Це добре (це навіть корисно), що не тільки ми згадуємо про 60-річчя з дня закінчення Другої світової війни, а й вони теж.
Ми — батьків своїх, які нам її здобули, Перемогу Велику, — вони…
Вони теж згадують. Вцілілі (і сьогодні ще при здоров’ї, хоча вже й перебувають на межі людського віку), колишні гітлерівці...
Ось і в популярній телепрограмі "Діскавері" (цикл передач про Другу світову) слухав я одного колишнього солдата колишнього їхнього вермахту. Розповідав, як вони тоді приходили (приходили — надто м’яко сказано, та гаразд) до нас, скаржився... На що б ви думали? Що тоді — в 1941-му — у нас були вкрай незадовільні дороги.
Нікудишніми тоді у нас, виявляється, були дороги! На них буксувала їхня техніка (особливо в осінню мокву), вибивалися з сил їхні, солдати... Прямо суцільне бездоріжжя в нас тоді виявилося!..
Тодішній стан наших доріг гітлерівця обурює і тепер — майже через 60 літ по закінченню війни.
Сидів я біля екрану свого телевізора пригнічено, почуваючись і геть незручно. За батьків, які перед приходом до нас вермахту в 41-му, виявляється, не проклали перед ним путніх доріг. Ай-ай-ай! Дали маху!
Отож в того колишнього гітлерівця, а нині пристойного 80-річного пенсіонера прямо чи не сакральне обурення. Все за те ж, за тодішній стан наших доріг. Та скарги про те, як вони застрявали на наших горе-дорогах, коли надривалися навіть їхні коні...
Обурювався, наче вони в червні 41-го прибували до нас на санаторно-курортне оздоровлення (чи бодай із туристичною метою), а ми їх зустріли такими дорогами. Жах, жах!.. Бідний, бідний вермахт, і яких він тільки тоді мук натерпівся!
Ще й жалівся той спогадувальник, що ми убивали надто жорстоко їхніх солдат. (Десь, у якомусь там місці України вгепали чи не 200 їхніх вояків, які не чекали несподіваного нападу. А ми до них так жорстоко...)
Обурювався. Воно і є від чого. Замість того, аби зустріти загарбників з розпростертими обіймами, ми, подумати тільки, билися з ними жорстоко і безжалісно! (Зовсім не за правилами, белькотів!) Як ніби наші мали перед ними розкланюватися (на рівні мушкетерів у довгополих капелюхах, в жабо та рюшах):
— Ах, даруйте, окупанти, що ми вас трохи потурбуємо! Дозвольте вас... е-е... хоч разочок піф-паф — стрельнути.
Слухав його і здавалося (пригадався анекдот), що тоді він міг би вигукнути:
— Ей, куди ви стріляєте? Повилазило? Хіба не бачите, тут же люди.
І все ж я певен, що наші батьки тоді зустрічали таких "людей" на
досить пристойному рівні. Тих, хто приходив нас убивати (і мене в тім числі, адже я — дитя війни), а вони й тепер бач скаржаться, що ми були з ними надто жорстокими.
Такі ми. Убивали. Щоправда, лише тих, хто приходив нас убивати.
Такими у всі віки були й наші пращури, від імені яких чужинських зайд застерігав колись великий київський князь Святослав (ні ні, не кепськими нашими дорогами):
— Хто прийде до нас з мечем, той від меча й загине!
Такими були наші пращури, прапрадіди, діди, батьки, такими маємо і ми завжди бути. І наші онуки.
А дороги у нас — визнаємо — справді тоді були нікудишніми. (Але коли тебе не запрошують, чого ти на них сунешся?). Нині нарешті трохи кращими поставали, але все одно ми ще не скрізь витягуємо свої автобани до рівня світових стандартів. І про це нікому не треба забувати — особливо різним там вермахтам!
Так, на всяк випадок.
ПАЛАЦ ЩАСЛИВИХ БІДУВАНЬ
"Дорогі співвітчизники! Ідучи на жебри, активніше використовуйте передові методи виживання!" —
із популярних закликів Ан’їарку.
Виявляється, нам ще далеко до них, до передових методів виживання, адже в нас, в Україні, ще й досі не розроблена на належному науковому рівні програма прогресивного жебрання. І, як результат, у нас кожен старцює, як Бог на душу покладе. Простіше, хто до чого моторний та голінний, той на те і здатний. Звідси жебрацтво та старцювання наше загалом знаходяться ще на дуже низькому рівні і не мають можливості розвиватися за передовими методами високорозвинених країн. Бо хто майстер жебрати — той ще якось циганить милостиню, а кого Бог обділив таланом? Такі й на жебрацтві бідують — через власний непрофесіоналізм. А тоді ще й пред’являють до влади — здрасті, я ваша тьотя! — необґрунтовані претензії: у нас, мовляв, навіть, жебраки бідують! А хто ж вам винуватий, що ви через своє невміння злидарюєте? Навчіться талановито старцювати, проявіть кмітливість, а коли маєте ще й клей у голові, то у вас діло відразу ж піде на лад — причім тут влада? Вона що — за вас піде з простягнутою рукою? Треба вміти канючити. Як то, наприклад, уміють робити старці в заможних країнах, там що не жебрак, то — джентльмен! Тримається, як граф який-небудь, монте-крісто якесь, який-небудь денді. Далеко нашим прошакам до них! Бо їхнім і подати не
соромно.
Хоча, об’єктивно кажучи, де в чому й наша влада не допрацьовує, адже у нас ще мало в цьому ділі використовується прогресивно-передова технологія виживання. Простіш — ходіння попідтинню. Бо старецтво — це наука, яка у нас, на жаль, геть призабута, тож її треба активніше відроджувати, аби уникати дилетантизму, коли йдеш з простягненою рукою і енергійніше будувати своє заможне життя. Своє вагоме слово ще не сказала і наша наука — хоча б та ж психологія. Та й влада — що є, то є — не завжди сприяє нашим громадянам з простягненою рукою, не на досить належному рівні турбується про їхній добробут.