І в пориві каяття /після якого він, між іншим, ставав ще лютішим катом/ за загублені ним безневинні душі, віддав розпорядження скласти поминальний список ним страчених — Сінодик — і розіслати по монастирях, аби монахи молилися за всіх убієнних. За це цар виділив щедрі винагороди монастирям. У тому Сінодику було більше трьох тисяч прізвищ, що в десятки, якщо не в сотні разів менше істинного числа ним погублених людей.
-Мало ворогів обезголовлював Іван Васильович,— завжди був невдоволений Сталін, коли згадував царя Грозного.— Міг би і в кілька разів більше стратити — вибір у нього був, людішек на Русі завжди вистачало.
Сам він стільки знищив невинних, що ніякі Івани Грозні і помріяти про такий розмах не могли!
Для Йосипа ІV Джугашвілі Грозний теж був учителем. І ледь чи не еталоном для наслідування, дороговказом у майбутнє. За наукою до свого вчителя і вирушив великий князь до Архангельського собору, де схилив голову перед кам’яним саркофагом грізного Грозного — почет поштиво завмер на деякій відстані, ближче до гробниці царевича Івана, сина Грозного, якого сам Грозний ударом посоха відправив на той світ...
-Учителю?!. Великий учителю, государю всієї Русі — навчи мене, надихни і просвіти, як із князівства створити царство і стати в ньому самодержцем. Таким, яким ти був колись.
І Йосипу здалося, що в мертвій тиші Архангельського собору, в його напівтемряві чує він чийсь скрадливий голос, казання якесь...
А втім, він знав чиє: то Іван Грозний зі своєї кам’яної гробниці до нього озвався. А все повчання зводилося до одного: не може Русь бути без царя-батюшки і без опричини. Починай, праправнуче Сталіна, з вінчання на царство, починай з "возложения венца, золотой цепи и брам царя Константина". А після миропомазання та причащання хай вручать тобі скіпетр — і ти вже — цар-государ Русі. Сідлай коня і відправляйся завойовувати… Що? Кого? Та хоча б як і я починав — Казанське та Астраханське царство. А там Господь пошле тобі інші походи і побіди. Чим більше захопиш чужих князівств та ханств, тим швидше княжа Русь стане царством.
-Чую, чую тебе, учителю мій,— в пориві зворушливої ніжності шепотів Йосип ІV Джугашвілі і палко аж до нестями хрестився, вірячи, що й справді в такі хвилини, стоячи біля кам’яної гробниці, чує він голос першого царя всія Русі, котрий благословляє його на створення царства — предтечі великої імперії росів, що згодом простягнеться на одну шосту земного суходолу.
Іноді Йосипу навіть снився государ всія Русі. А сон був один і той же. В супроводі трьохсот стрільців та опричників Іван Васильович повертається в Москву зі свого заміського палацу-терему, а попереду кавалькади на здоровенному бику поважно сидить у золотому вбранні /але в незмінному ковпаку з ослячими вухами та срібними дзвониками/ царський блазень, званий як "шут гороховий" Осип Гвоздь. /На святках та на масляну шути незмінно обмотувалися густою гороховою соломою і надівали яку-небудь маску — харю /від грецьк. харея — голова/, тож звідтоді їх і звали шутами гороховими/.
І той шут гороховий, улюблений блазень Грозного, підморгує йому, Йосипу ІV Джугашвілі.
І Йосип ІV Джугашвілі від обурення — що якийсь там шут сміє йому
підморгувати,— не тямлячи себе кричить:
-Казнити!!. Негайно казнити!!.
-Кого, ваша величносте,— з готовністю питають заплічних справ майстри, готові хоч кого — був би лише наказ — відправити на шибеницю.
-А того... шута горохового, який посмів мені підморгувати!
-А-а... Осипа Гвоздя?— заплічних справ майстри явно розчаровані.— Пізно його страчувати. Свого шута сам цар-батюшка Іван Васильович якось у гніві праведному проштрикнув ножичком гостреньким — за його насмішки. Коли прибув лікар, блазень уже був мертвий. Лікар тільки руками розвів: стерво, мовляв, і вони не можуть воскресити. Та й потім... Бог "лише раз вкладає в людину душу: якщо вона його полишила, то нікому не дано кликати її знову". Цар-батюшка тільки рукою махнув: хай диявол забере його, якщо він не побажав ожити!..
-І правильно втнув цар-государ,— заспокоївся Йосип.— Туди йому й дорога — шуту гороховому! Як і всім шутам гороховим, яких у нас щось таки забагато розвелося. Тому й спасу від них немає.
І снилася йому — на одній шостій земного суходолу, як то раніше було,— Руська імперія...
Але в найцікавішому місці, коли його, Йосипа ІV Джугашвілі, проголошували Йосипом Грозним,— його безцеремонним стусаном під бік розбудила принцеса Марія.
-Вставай, лежебоко, годі хропака давати, пора вже любов’ю з жіночкою зайнятися!
-Але ж я з любою жіночкою вчора займався,— спробував було великий князь відкрутитися від виконання своїх подружніх обов’язків — але
не на ту напав!
-Так то ж звечора було, а зараз уже ранок — пора починати нове коло.
-Його ж царствію не буде кінця — так, здається, у Біблії написано, — зітхнув великий князь /спати хотілося немилосердно/.
-Значить правильно записано в Біблії!
Діватися нікуди, треба було розпочинати черговий виток виконання своїх нелегких подружніх обов’язків, що вже почали великого князя гнітити.
Велелюбний — здатний глибоко любити когось, що-небудь або багатьох.
От іменно — багатьох.
Такою ласункою-сластолюбицею,любострасницею-сладострасницею, хтивою і похітливою, як був переконаний князь Йосип /не знаючи, правда, сумувати з того, чи, може, радіти/ і була принцеса Марія, вона ж велика
московська княгиня, вона ж дорога його жонушка.
І наділили ж германці його такою бестією — де вони тільки її знайшли — ненаситну, невгамовну. Присмокталась до нього, як п’явочка /жаль, що не медична!/— хоч ти зранку й до ночі, з ночі й до ранку займайся з нею любов’ю. А де бідному князеві брати для цього потенцію — розпусну німкеню те не цікавить. Де хочеш, там і бери, а коли вже мене взяв, то будь добрий той... задовольняй! І стільки, скільки я потребую — отак!
В гріб його загонить своєю жагою — не інакше. Не слабак у цьому ділі, але й він довго не витримає, їй-бо! Всі соки з нього вже вичавила клята німкеня! /Хоча зваблива, пристрасно-жагуча і щедра на любов — цього у неї не відбереш. Цього добра у неї навалом!/.
Попередня його княгиня Євдокія була далебі цнотливішою — як істинна русачка — а постільні бажання її й геть були скромненькими. Ніколи не вимагала від чоловіка сіюхвилинної утіхи /хоч і не тільний, а — телись!/, а терпеливо їх чекала. Має він бажання-хотіння, будь ласочка, вона готова-готовісінька, як перестигла вишня. Не до любові йому — княжою службою зайнятий, а там самі лише непереливки,— почекає.