Прикрашала Чемериса?..
Ось такі в мене (в інтерпретації Сома) виявились "гарні" риси. І де він їх у мене понавизбирував? Такі хороші риси гірші поганих. Як бути чесним, то в пошуках гарних моїх рис Сом дещо передав куті меду. Протестую! Багну поганих кращих рис! Від цигарчини я ось уже піввіку не можу відвикнути, незважаючи на всі наполягання лікарів та свої болячки (прямо тютюноманія якась!), чарчину, поки дозволяло здоров’я (десь до шестидесяти з чимось років) я таки перехиляв. Часом і не дотримуючись міри — на жаль. Щодо молодиць... Ні, ні, не буду далі. Хай краще в мене залишаються Сомом знайдені так звані "гарні" риси.
Хоча з такими рисами виходить, як у придибенції про дядька Пилипа.
— Лікарю, я буду жити? — питає він після операції.
— Алкоголь вживаєте? — в свою чергу питає лікар.
— Ні, ні! Боже мене борони!
— Палите?
— Що ви, лікарю. Боже мене бережи!
— До жінок... кгм-кгм... бігаєте?
— Що ви, що ви! Як ви могли таке й подумати, лікарю? Боже мене бережи! То буду я жити?
— А навіщо вам жити? — подивувався лікар.
І я цілком і повністю приєднуюсь — чуєш, Соме? — до справедливих слів мудрого дотепника-лікаря.
P. S. Коли Миколу хто похвалить, що він — найкращий гуморист, Микола, з притаманною йому скромністю, опустивши очі долу, відповість:
— Е-е, не кажіть, не кажіть. Найкращого дотепника я особисто знав.
— І хто ж він?
— Старшина. Як, бувало, що-не-будь скаже цей гуморист, всі ляжуть!
— О-о, цікаво, — оживають слухачі, — і що ж той старшина казав?
— Р-рота-а! Лягай!..
Це тільки він так дзвонить:
— Добридень! Вас турбує президент держави Сомалі Микола Сом!
І я тоді вкотре думаю, що держава, ну, наприклад, Чемерисія, все ще чомусь на карті світу не з’являється, а ось у Сома, бачте, є своє Сомалі. Тож виходить, що Сом — єдиний з українських письменників — і померлих, і сущих нині, — ім’ям якого названо державу. Бодай і в Африці, та все ж... Але мало Сому держави Сомалі (Сомалійська Демократична Республіка), так він має ще й півострів Сомалі. Так він ще має і етнос сомалійці, а їх там 96 відсотків у тій державі!
Правда, мені ніби ж гріх скаржитись, адже є в мене Чемерівці — селище міського типу Хмельницької області та Чемеровецький район на все тій же Хмельниччині, та село Чемерин Ківерцівського району Волинської області, та ще черемиси — земля і народ, угро-фінське плем’я, що жило в басейні середньої течії Волги, нині Марійська АР та частина суміжних з нею областей Росії. Непогано, але... Але не те, що в Сома. Адже, крім півострова і держави Сомалі із сомалійцями, Микола Сом має ще й Сомове море (окраїнне море Тихого океану біля берегів Антарктиди). А втім, гуморист Григорій Шиян має річку Шиянку — рукав Самари при її впадінні в Дніпро в районі Дніпропетровська — і маленьке селище чи не на одну вуличку Шиянка, хоч це не йде ні в яке порівняння із державою Сомалі у Сома. Але й цього мало Сому. В його рідному селі, у Требухові, є вулиця Сомів. Де Соми з великої літери живуть. Вулиця кілометрів з чотири завдовжки, і на ній живуть самі лише Соми. Соми. Соми. Соми. Чотири кілометри самих лише Сомів. І всі вони, як кажуть, і ніг не замочать, і рибки наловлять — такі мастаки. Це про них та про їхню вулицю поетичний представник клану Сомів навіть вірша утнув:
Вулиця, Сомова вулиця,
Та, що коліном лягла.
Хата до хати не тулиться
Тут — в оболоні села.
Стійте ж, гаї ви березові!
Я похвалюся людьми.
Славою вшир підперезані,
Тут проживають Соми.
Рівна дорога обшинена
В поле біжить крізь гаї.
Правлять уміло машинами
Друзі хороші мої.
Вийдуть до кузні і молотом
Вдарять — розбудять село.
Кажуть: "Не хлопці, а золото, —
Досі таких не було".
Тільки ж деньками хорошими
Хлопці ідуть в моряки.
Буде гойдатися кльошами
Вулиця десь на святки.
Стопчуть траву за березами...
Ох, і гуляють у нас:
Тільки за дальніми плесами
Лине розкотистий бас.
Вуса підкрутять прокурені,
Отже, скінчилась гульня.
Хлопці веселі й нахмурені...
Я проти них — Соменя.
Василь Симоненко таки правий був, коли свого часу написав про Миколу Сома як про "найСомішого із Сомів". А ось в університеті друзі-студенти (а кожний студент неодмінно має свою кличку) Миколу Сома називали Сомиком.
— Так мене й досі називає дружина і давні друзі-товариші. Бо який же я Сом, як у мене й вусів немає, та й донині не нагуляв я риб’ячого жиру.
— Прізвище наше походить від деяких характерних ознак зовнішності, — на одній із рибалок розказував мені Сом (коли не клювало, тимчасово й нетипово). — От мій дід Іван, — він, до речі, вилами вовка заколов, — про нього казали: справжній Сом! Великий, товстий, вусатий! Це я один не вдався — худий, як лозина. А всі мої родичі, дядьки, двоюрідні брати, всі здорові, дорідні, дебелі... Вусаті! Всі галасливі, всі у флоті служили, тільняшки на них аж тріщали! Такі вони — Соми!
І зітхне (але якось весело-безтурботно):
— Лише я не вдався. Не сом, а в’юн.
Він і справді наче в’юн — в’юнкий, швидкий, все і всюди встигає, хоч ніде, погомонівши, довго не затримується.
— Б’ю чолом — Микола Сом!
Це лунає в моєму редакційному кабінеті наче нізвідки і звідусіль, лунає зненацька, як молодечий грім-громенко серед ясного дня, а вже тоді (я тим часом здивовано озираюсь) в мій кабінет увіходить, ба вихором рвійним уривається і сам автор того вітання.
І все ж Микола Сом у своєму битті не зовсім точний. Це не завжди відповідає суті. Про це мені й захотілося сказати у таких рядках:
Б’є чолом
Микола Сом,
Бо міцнющий в нього лоб є.
Та частіш Микола Сом
Сміхом б’є.
А не чолом.
І з порога швидко, не даючи мені й отямитись:
— Знаєш таку рибу — жереха?
Що я тоді знав про названого представника "водяної хребетної тварини з непостійною температурою тіла, яка дихає зябрами і має плавці та шкіру, звичайно, вкриту лускою", під назвою жерех? Тільки те, що це риба і риба родини коропових, те саме, що й білизна. Довжина тіла до 80 см, маса до 4 кг. Хижак.
— Я сьогодні спіймав... — пауза, потім вигук: — Же-ере-еха!!! Як він рибу бив. Маленьку. Він її хвостом глушить — аж виляски на річці лунають. Багато б’є риби, всю не поковтає, то ще й чайок годує. Але живу не їсть. А тільки прибиту, причмелену... Ти ніколи не спостерігав такого полювання? Як він вертиться і б’є хвостом? Видовисько! Аж вода кипить, уціліла риба вистрибує з води, не знаючи, де рятуватися. Прибита — спливає животами вгору. Жерех її хапає, чайки її хапають. А я човником пливу. Блешеньку тягну, уловиста. Вона у мене щаслива, везуча. І жерех в тім гармидері її хапає, зопалу сприйнявши її за ним же прибиту рибку. І хапонув жаднюга! Ох і було мені! Хвилин з тридцять з ним морочився, колами він ходив, то в глибину пірнав, то з води вистрибував, як відчув, що з хижака сам здобиччю став. Недарма кажуть: бере вовк, але й вовка, буває, візьмуть... Взяв і я жереха. Перемога над хижаком мені дісталася чесно. Як ніс додому, зустрічні питали: "Де таку рибу можна спіймати?" "На Чорториї", — одказую... Зважив удома — 3 кг! Скільки радощів! Ні, ні, не в жереха, у мене. Стали ми з дружиною гадати: що з жереха приготувати? А дружина й каже: котлети! Я пригадав, що навіть в їдальні ЦК КПУ колись були котлети з жереха, а там чого тільки не було. Та й специ там трудилися — дай Боже! А з жереха робили тільки котлети. Чому котлети? Жерех — єдина риба, що рибою... не пахне. Кажуть, навіть сам Петро Шелест, тоді цар і бог України, дуже любив котлети з жереха. От і ми приготували котлети з жереха. Ціла каструля котлеток вийшла — смачні! Своєрідні! Кого не пригощав, уминали, як за себе кидали, а потім питали: з чого котлети? З телятини?