На Україні термін "анекдот" вперше в нашу літературу увів у 1822 році Г. Квітка-Основ’яненко на шпальтах газети "Вісник Європи". А через 37 років у Києві вийшла "Маленька книжка українських анекдотів" (повторюю: українських!). Звідтоді й до мого тому "Українських анекдотів", що їх видав Вадим Скомаровський в "Українському письменнику", стільки вже виходило збірок — великих і малих!
Прокопій Кесарійський недарма ж назвав зібрані ним тогочасні усні творіння, предотепні штучки чи й плітки "таємними історіями". І хай це було майже півтори тисячі років тому і анекдот вже давно став анекдотом, часом і без кордонів, але таємничий ореол над ним не зникає — таїна при його з’яві на світ білий все ще посутня і, мабуть, не скоро буде внесена ясність. Якщо взагалі буде. Жоден з творів авторських чи й народних, — не покритий такою щільною завісою незбагненності та нерозгаданості, як анекдот.
А річ ось у чім. Здається, ну що тут таємничого — анекдот? Розповів — посміялися, сам почув (прочитав) — посміхнувся і... І все тут. І все ж в анекдоті є загадка, що й досі за півтори тисячі літ не розгадана, і невідомо чи й буде взагалі розсекречена.
Ми звикли, що всі секретні справи зберігаються в надтаємних теках у недоступних сейфах та ще й з грифом "Зовсім секретно", або "Державна таємниця", і їх все одно викрадають і розсекречують — рано чи пізно. А ось веселі усні твори не зберігаються в теках із застереженням "Зовсім секретно", вони у всіх на устах і на слуху, але на запитання "Хто складає анекдоти?" досі немає і навряд чи коли й буде достовірна відповідь. Це — таємниця з таємниць, що переходить з віку в вік, з одного континенту на інший; від одного народу до іншого, вона сьогодні є таємницею, нею буде завтра-позавтра. Авторство анекдотів — це загадка сфінкса.
"У мене відчуття, що їхнє походження — позаземне й навіть — потойбічне, — вигукнув якось один сатирик. — Надто ж швидко вони з’являються. Перші анекдоти про Чорнобиль розповідали вже днів через п’ять після катастрофи. Про Гітлера — вже через тиждень після оголошення війни..."
І далі:
"Цим видом фольклору колись цікавились всерйоз. Скрупульозно досліджували його в не такі вже далекі від нас часи співробітники "компетентних" органів. Вони були найвдячнішими збирачами усної творчості... По ланцюжку випитували хто від кого чув, хто кому передавав. Але як не старалися — аніяких результатів. Всюди одні виконавці, авторський же "гонорар" жодного разу не знайшов адресата. Містика!"
Містика не розвіялась і сьогодні, адже ми все ще не знаємо авторів цих популярних витворів народного гумору та сатири. Але їх же хтось придумує? Хто ця геніальна людина? Зізнайся він, зголосися — "Так, я — автор анекдотів" і слава та безсмертя йому забезпечені у віках. А він, дивак, не відкривається, не зізнається (можливо, він і читає ці рядки?). То хто ж він? Не дух же їх придумує? Чи, може, й справді цим зайняті якісь позаземні істоти, різні енелошники?
Відомі лише виконавці. Я знав одного любителя політичних анекдотів, який охоче переповідав їх кожному встрічному і дорозповідався — сім років — за есересерівських часів — відбув у таборах суворого режиму і звідтоді й на дух не переносить анекдотів Але це виконавець, автор, скільки не скандуй, як ото в театрі "Автора! Автора!" не вийде на кін розкланюватись, його немає. Тобто, він є, але в той же час його і немає — безіменна народна, мовляв, творчість. Містика. Справді містика! Tим паче його не могли знайти (виявити) навіть найсильніші розвідки й таємні поліції світу, різні там гестапо, КДБ, СБ тощо.
Творення анекдотів триває у глибоко законспірованому підпіллі. І сіє —таємниця за сімома дверима.
І хоча назва "анекдот" і прийшла, але швидко стала в нас своєю, незважаючи на те, що в нас є своя, суто національна назва "таємних історій" — народна усмішка. Під такою рубрикою рясно (особливо в журналі "Перець", що, власне, й започаткував її) друкувалися й друкуються усні предотепні творіння. Народні усмішки. Тобто, анекдоти... А втім, процитую, даруйте, власну передмову до свого збірника "Українські анекдоти": "...народні усмішки — це українська національна назва анекдота. Отже, анекдот — це народна усмішка, а народна усмішка це... анекдот. Різниці між ними немає, і різниця між ними все ж таки є. Народні усмішки — це українська своєрідність, це національне забарвленний анекдот, це м’яка, лірично-сатирична, істино українська оповідка. Анекдот сухіший, грубіший, солоніший (хоча прісний анекдот — то ні се, ні те…) "Тату, я хочу женитись на Галі". "Ти що, здурів? Та вона ж переспала з усім селом!" "Все одно хочу. Вийшов я на пагорб, глянув на наше село — не таке воно вже й велике".
Але навіть в самій Україні народні усмішки (чи то пак анекдоти) неоднакові, кожний край має свої і вони відмінніші від дотепних творів інших країв. Бо свої анекдоти, наприклад, про вуйка, в Галичині чи Закарпатті, свої, несхожі на інші, в Одесі і так далі. На півночі-півдні, сході-заході чи й у центрі країни теж свої анекдоти — з місцевим колоритом, із тільки тим краям притаманними родзинками. А загалом, це все ті ж українські "таємні історії", хоча, ніде правди діти, багато цього добра приходить до нас із-за рубіжа (державні кордони, різні там митниці для "таємних історій" не перепона) і швидко тут — з уст в уста переходячи, — обкатуються, обростають якимись новими детальками, словечками, нашими іменами героїв — все відповідно до краю, де пішов межи люди той чи той витвір чужої держави. Себто, націоналізовуються на ходу, пристосовуючись до місцевих умов, звичаїв, стаючи істино нашими, українськими. І спробуй потім розібратися, чий він насправді. Чи одночасно народився "у них" і в нас? Хоча від нас — зверніть увагу — теж за рубіж ідуть наші, українські анекдоти, місцевого, як кажуть, виробу, і там, в далеких палестинах, вони теж обкатуються, обростають тамтешніми іменами, словечками тощо, стаючи цілком їхніми витворами. Не кажучи вже про бродячі сюжети, яких у всі часи завжди вистачало і вистачатиме. Одне слово, відбувається культурний обмін між народами, взаємне збагачення. То тільки росіяни вперто придумують — часом не так дотепні, як відверто шовіністично-злі опуси про хохлів, чукчів чи "ліц кавказької національності", сміючись з них не так із людських слабкостей, що притаманні всім народам чи окремим носіям тих етносів, в тім числі й росіянам, а сміються з національних рис українців (а, обігруючи сало, наприклад, вже добряче всім набили оскомину!), чукчів тощо. А ось в Україні російські анекдоти, як і польські, наприклад, для українців такі ж близькі та свої, як і... свої.