Ярлик на князівство (збірка)

Сторінка 194 з 247

Чемерис Валентин

довелося надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає усіх...":

"...Де це бачено, щоб чоловік сам у себе крав що-небудь?"

Але — крадуть. Самі в себе — такі ми. Бо хто ж нас ще так добряче оббере-обчистить, як не ми самі себе, тому й не дивно, що хоч і живемо ніби ж в Україні, а насправді — все у тій же Малоросії.

Можна, звісно, й полаятись разом з гострою на язичок Хіврею Черевик та послати замашні прокльони на адресу деяких свинячих рил:

— Щоб ти подавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

Можна, кажу, та що це дасть? Точніше, що це додасть правоохоронним органам у їхньому слідстві?

"Сумно покинутому, — так невесело закінчує автор свій розвеселий "Сорочинський ярмарок" (чи думає на постаменті в рідному селі), — і важко, і сумно стає на серці, і нічим допомогти йому". Покинутому, особливо вночі.

Ось така чудасія, пане-мосьпане, лучилася однієї чарівної ночі у Великих Сорочинцях, на нашій славній Полтавщині, коли тиха тепла літня ніч "стояла над землею, виблискуючи зорями, мліючи у своїй розкоші" (Це вже з Панаса Мирного, теж, до речі, полтавця і, взагалі, миргородця).

Сказано ж бо: сумно на цьому світі жити, панове-добродії! Особливо в Малоросії, якої мовби ж і немає і яка ще й досі з наших душ — мало-малорослих — коли-не-коли та й визирне, показуючи разом із свинячою мордою такий же менталітет...

UKRAINIAN JOKES AR THE BEST

…Пригадую, ми тоді сиділи на березі Дніпра, якраз напроти Махортета, що був ближче до протилежного берега, напроти гирла річечки Вороної (є такий на нижньому Дніпрі — чи не тюркська, бува, назва? — власне, їх два, за Великим виглядає ще й Малий Махортет, це загалом тридцять кілометрів нижче Дніпропетровська) і ловили рибу. Хоча, якщо вже без поетичних рибальських бре-бре, то лише намагалися — вперто, хоч і марно, — ловити, але, як кажуть у таких випадках бувалі: не клювало, не клювало та й зовсім перестало. Поплавці на застиглій воді, — а такий же гарний і мовби уловистий ранок! — навіть не хитнуться, і пан Іларіон, посміхнувшись (він взагалі ніколи не нудьгував і навіть не знав, що таке нудьга), певно, до своїх думок (він не так поплавці пас очима, як милувався широчінню та гладдю великої ріки), раптом попрохав:

— Пане Валентине, порадуєте анекдотом, поки не клює. Тільки нашим, українським — прошу вас.

Анекдоти я розповідав йому й раніше, правда, не задумуючись над їхнім походженням (себто, національністю), тому й подивувався, все ще

приречено втуплюючись в непорушні поплавці:

— Але чому саме — українські? А якщо, наприклад, американські?

— Що ви, що ви, — пан Іларіон аж руками замахав, — американські мені й дома набридли. Та й ніде вони від мене в Америці, як повернуся, не

дінуться. А на Україні хочу українські чути. Вони достобіса гарні та дотепні — куди там американським!

Це мені було приємно чути, та й не вірити панові Іларіону не було підстав, адже пан Іларіон — стопроцентний американець, українського походження. Відвідавши того літа етнічну свою батьківщину в статусі іноземця (з нього навіть за квиток залізничний від Києва до Дніпропетровська взяли дорожче, як беруть з нас, місцевих), гостював на дачі в шеф-редактора часопису "Бористен", письменника Фіделя Сухоноса і, за власним зізнанням, вбирав у себе Україну, насичуючись нею на кілька років наперед. Спілкувалися ми тоді майже щодня і я вже знав, що заморський гість родом з Дніпропетровщини (Мишурин Ріг), але більше як піввіку прожив далеко від батьківщини (навіть, якийсь час у Венесуелі), а нині вже пенсіонером (хоч вигляд у нього ще ого-го та й статура підтягнена і майже юнацька) мешкає в штаті Нью-Джерсі, що на сході США, на узбережжі Атлантичного океану, де передгір’я Аппалачів, там осілість має в невеличкому містечку, які так полюбляють американці — будинок з ділянкою землі.

Це — тихий та скромний, у побуті невибагливий, м’який і, здається, абсолютно добрий чоловік. Приязна посмішка ніколи не сходить з його засмаглого привітного обличчя. Не просте й нелегке життя, проведене за межами отчого краю, куди навідатись за минулого режиму він і помріяти не міг — батько його в свій час був старшиною у війську Симона Петлюри, — життя на чужині, серед далеких йому етносів (як, наприклад, в Південній Америці серед венесуельців та індіанців з іспанською мовою спілкування, яку він знає досконало), згодом таке ж непросте і нелегке утвердження себе американцем вже у США, постійна ностальгія за втраченою, як тоді здавалося, назавжди батьківщиною, вирізьбило його національні почуття й усвідомлення, що де б він не жив, у якій країні б не був громадянином, він перш за все залишається українцем, загострило їх і загартувало, зробивши його загалом надзвичайно чутливим до своєї національності й гордим, що він належить до великої нації великого Тараса, та ще згадувана туга за батьківщиною, тож все це вкупі наділило його такою любов’ю до України, що такому, як він, патріоту можна було лише позаздрити й зітхнути: от якби у нас, мовляв, в Україні всі були такими, як би ми вже далеко пішли вперед!

По той бік Атлантики він снив і марив Україною, тож, приїхавши на свою етнічну батьківщину, цей, тепер вже стопроцентний янкі із бездоганною англійською і такою ж рідною, яку він зберіг у собі до останнього слівця, на кожному кроці захоплювався рідним, і всьому побаченому та пережитому тихо радів: "Аж не в віриться, що я в Україні, що тут навіть повітря українське. З усіх боків навколо мене Україна і піді мною Україна (о, які тут чорноземи! Хіба американським ґрунтам позмагатися з нашими?!.) і наді мною в дзвінкому небі Україна..." Все йому в нас подобалось, навіть… навіть комарі. Пригадую, сидячи бувало на рибалці (біля Дніпра чи якого-небудь ставка поетичного й патріархального серед привілля придніпровських степів, куди нас возив машиною Ф. Сухоніс, теж затятий рибалка) я іноді сердився на комарів — непатріотично, звісно, Каюсь, не звертав увагу, що то ж не прості кусаки, не чиїсь там, а свої, рідні, українські і ляскав їх, наче якихось чужаків.