— Помічником машиніста сцени!
— Чого, чого?.. — хтось невтороплював, але я уникав прямої відповіді, бо й сам ще тоді гаразд не тямив в чому ж полягало моє помічництво тому машиністові. Але на однолітків це діяло приголомшливо. Як — ні професії, ні фаху, ні спеціальної освіти, ніде до того, крім як біля радгоспних коней, не працював і нате вам — помічник машиніста сцени! Дніпропетровського українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка! Та іншим хлопчакам таке й не присниться. Помічник! Майже заступник. Було від чого дивуватися. Машиніст — фахівець, робітник, що керує машиною. Зрозуміло. А я зроду-віку не керував ніякою машинерією, взагалі тоді (та й тепер, через піввіку) далекий від техніки. Діяло й те, що машиніст в уяві багатьох, це той, хто водить поїзди. Що так. Або фахівець, що керує машинами та механізмами на судні. Теж так. Останнє вже було близьким до моєї тодішньої роботи, адже машиніст у театрі керував сценою (малися на увазі її механізми), а я йому допомагав! Діяло. Ось чому я тоді ходив гоголем! (Що взагалі, для мене теперішнього не властиво — порозумнішав, виходить).
Аби вразити знайомих, я принагідно і не принагідно в розмові сипав іменами відомих акторів, згадував народних і заслужених артистів УРСР А. Хорошуна, З. Хрукалової, С. Карпенка, А. Верменича, М. Садовського, М. Карпенка, П. Лисенка (з останнім, правда, через пару десятиліть по тому мені пощастить дружити і він читатиме зі сцени мої гуморески — неперевершено!), з якими я, мовляв, працюю на сцені чи не пліч о пліч. Як по правді, я не грішив проти істини, бо й справді якийсь час працював з ними на одній сцені — з суттєвою, однак різницею: вони — акторами у виставі, а я, як уже було сказано, робітником сцени. Але ж, їй Богу пліч о пліч! І навіть іноді не тільки робітником сцени.
Але про це нижче. А потрапив я на сцену ось як. Одного разу я випадково почув по місцевому радіо оголошення про найм: обласному театрові імені Т. Г. Шевченка на постійну роботу потрібні робітники сцени. (Було це на самому початку п’ятдесятих, минулого, ясна річ, століття).
І я спробував ризикнути — не маючи аніякої уяви, що ж це таке і з чим його їдять. Не святі, мовляв, горшки ліплять. (Про те, що — майстри, я тоді не звертав уваги). До всього ж я тоді перебував у непростій ситуації — ні роботи, ні професії, ні, певна річ, якогось сталого заробітку, а звідси й засобів до існування. Після складної операції, я довго лікувався, стаючи на ноги, перебивався пізніше випадковими, здебільшого сезонними підробітками в місцевому радгоспі та ще шляховим робітником (мостив бруківку), то в якихось артілях і звідусіль швидко йшов, ніде не приживаючись і не нагріваючи місця. Не лежала душа до тих робіт. Я тоді вже писав гуморески, був упевнений — юначий максималізм! — що вже займаюся літературою — неодмінно! — і навіть ходив у початківцях. Принаймні, розумів, що писання — то єдине, на що я здатний, себто моє головне покликання. Але воно хоч і приносило задоволення, охоту ще й ще мережити папір, але покищо не давало засобів до існування (це прийде з початком шістдесятих), тож десь треба було підзароблятися. Аж тут — запрошення в обласний драмтеатр! Чому б і не піти? Театр вже й зовсім близько до літератури, це вже по суті література і я, не довго думаючи, подався в місто (мешкав я тоді на околиці в робітничому виселку). Подався і напрочуд легко став робітником сцени в театрі імені Т. Г.Шевченка. Чи як за штатним розкладом — помічником машиніста сцени. Оскільки праця щоденно завершувалася близько півночі (після вечірніх вистав треба було розібрати декорації і привести сцену в належний вигляд), то починалася вона не рано, десь ополудень — що мене теж влаштовувало, бо рано вставати я не любив.
Так започаткувалася моя робота у світі мистецтв, в царстві, виходить, самої Мельпомени, театральної музи, дамочки у вінку з виноградного листя, в театральній мантії, котурнах, з трагічною маскою в одній і палицею в другій руці — так її уявляли собі давні греки, а разом з ними і я. Зарплата, щоправда, у тієї вельми солідної музи, виявилася більш, ніж скромною, радше символічною (як і все, між іншим в культурі) — по цій причині в робітники сцени тоді йшли здебільшого невдатники-безталанники, особи без певних занять, та ще всюдисущі любителі зеленого змія або й підлітки — все в трудовому відношенні ненадійний елемент, не пролетарський гегемон. Але, як уже було сказано, я був гордий, що працюю у відомстві самої пані Мельпомени. У справжньому-щонайсправжнісінькому театрі і приходжу в нього як і всі актори — через службовий вхід. Як щось путнє. Заради цього варто було погодитись і на чисто символічну зарплатню!
Роботу свою, ми, робітники сцени (чи то пак, помічники машиніста, який був хазяїном сцени і під його керівництвом все в ній вертілося), починали з декорацій і ними й завершували трудовий день — десь уже опівночі. Декорації — живописне або архітектурне зображення місця дії і обстановки дії, встановлюване на сцені і, отже, ми й установлювали, а потім по закінченні вистави прибирали оте живописне та архітектурне зображення місця дії. Спершу треба було із запасників, з підвалів блоками попіднімати часом і громіздкі декорації на сцену, змонтувати з них, що треба було для тієї чи тієї вистави — палац, приміром, хату, внутрішню обстановку, — опускали задники, різні живописні полотна, що зображували видноколи чи перспективу і під час вистави знаходилися в бойовій готовності з обох боків куліс. В антрактах, якщо треба було міняли декорації, а після завершення вистави, коли актори йшли додому, ми розмонтовували декорації, блоками відправляли їх назад у запасники-підвали — до наступної вистави.
Праця в царстві Мельпомени (до речі, її маска зображена на фронтоні
театру) мене просто полонила. Та й кожну виставу, стоячи за кулісами, я
дивився від і до, ставши таким робом затятим театралом. Це було прилученням до святого мистецтва. Та ще серед відомих акторів. Але ще більше мені подобалося брати участь у виставах — звичайно ж в ролі безмовного статиста, бо який же з мене лицедій, чи й просто живого боввана на сцені — та все ж на сцені! Оскільки студенти театрального училища не завжди могли прийти, а добровольців не напасешся, тож ми, робітники сцени, й виручали театр. А втім статист — це все ж таки актор, який виконує ролі. У масовках. Хай здебільшого й без слів та все ж... Ось так я за сумісництвом став ніби ж актором (що я всього лише статист у масовці, я тоді намагався не говорити, а ось що виступаю на сцені — виставляв на перший план). Згодом я став брати участь у масовках чи не в кожній виставі. Принаймні, де була в них потреба. Крім морального задоволення — статист обласного театру, актор-масовик! — це приносило й сякий-такий підробіток. Здається, за вихід без слів за одну хвилину платили аж 15 рублів (після реформи 1961 року це складе півтора рублі), їх вистачало аби добре пообідати в театральному буфеті. Хоч якась та