— О. І., а що ви робите, коли вам не пишеться?
Він — хитро:
— Вживаю сто грамів.
— І тоді пишеться?
— Буває, що й ні.
— То що ж ви тоді?
Все так же хитро (ні, ще хитріше):
— А-а... Ще сто грамів п’ю...
— Овва! І вже тоді пишеться?
— Ні, але за те дуже добре спиться.
Якось беручи в нього інтерв’ю для молодіжної газети, запитав ніби між іншим:
— В чому полягає таємниця смішного?
Ага, думаю, ось тепер всі так звані секрети веселого будуть нарешті розгадані. Вміє ж бо писати — і пише — смішно. Виходить, знає якісь секрети комічного — най поділиться з нами, молодими ратаями веселої ниви. До всього ж про нього ще за життя почали з’являтися анекдоти — як ото про Остапа Вишню чи про багатолітнього редактора "Перця" Федора Маківчука, — а це перша ознака справжньої, народної популярності (декілька з тих усмішок я навіть уведу пізніше до впорядкованого мною тому "Українські анекдоти" —"Український письменник", 1995 р.).
Отож, запитав в чому секрети смішного, таємниця зрештою, а патріарх подумав, подивився на мене так хитренько (симпатично), ще подумав та:
— Еге, хто ж вам скаже про це?
І годі було збагнути: чи то він не хоче відкривати сію тайну, чи відповів у тому смислі, що хто ж про таку таємницю може що-небудь знати? Смішно та й усе. А там... розгадуйте самі сію таїну, що може й від Бога. Хоча, для чого її розгадувати, думаю я вже тепер — із таємницею цікавіше жити. Бо як усе порозгадуємо, що ж нам залишиться на подальше життя? Не кажучи вже про наших дітей та онуків-правнуків, нащадків наших — хай і їх хвилює нерозгадана досі ніким — бо її неможливо й розгадати — таємниця смішного.
Оскільки О. І. мав діабет, то дружина вдома і на поріг не пускала
спиртне — та йому, як по великому рахунку, категорично було заборонено вживати алкоголь. А він, козацька душа, пив — ніде правди таки діти. Правда, помаленьку. І, ясна річ, потихеньку, крадькома, тишком-нишком. Підпільно, потай від препильної дружини. Пригадую, як хтось з гумористів розповідав. Завітали вони до полтавського характерника в гості. На запрошення, Ну, господиня на кухні метушиться, обід готує, а господар тим часом гостей заводить до своєї кімнати (кабінетом чомусь він її уникав називати), швиденько дістає пляшку коньяку, наливає їм у чашки... Квапно випили, (тости лише найкоротші і — шепотом, наче підпільники на захопленій ворогом території). Олександр Іванович теж випив, — перехрестившись перед тим та озирнувшись, чи не видно де, бува, любої дружини, ангела його й охоронця. Крекнув. Повторили вдруге і пляшку сховали. А по якійсь там хвилі до столу. Обідають. Дружина бідкається:
— Ви вже вибачайте, гості дорогії, що без чарки. Олександру Івановичу не можна пити, то ми вдома й спиртного не тримаємо.
О. І. так серйозно-значуще:
— Так, так, вибачайте, але — не тримаємо. Чого ні, того ні. Та й вам, хлопці, не раджу сіє зіллячко вживати... От, пригадую, трапилася якось зі мною така історія...
І починається його чергова — невмируща! — бувальщина:
— Був у мене цуцик, маленька, сторожка собачка. Пильнувала, охороняла і — на тобі — захворіла. Ветеринар оглянув, сказав: "Схоже на сказ. — Питає: — Гладили рукою?" Відповідаю: "Гладив". — "Отож — застережіться. Походіть на пастерівську станцію. Чим вам переживати — сказюся чи не сказюся — хай вам біля пупа трохи голкою пошпигають. Не лякайтеся — штука легенька".
Ходю. Колюся. Повертаюся у суботу, набрав різнобарвних квітів. Зайшов з іменинами привітати мою землячку.
Чоловіка вдома не було. На роботі. Правду сказати, він і після роботи частенько затримувався. У буфеті страждав. Буфетними "каплями" мастив пересохлі губи.
Землячка мені і сього, і того, і винця, припрошує:
— Будь ласка...
— Не можу.
— Та це ж "Рислінг"!
— Не можу й "Рислінгу".
— Що ж таке — печінка?
— Ні, інше. Погладив скажену собачку.
— Ну й що?
— Ну й нічого. Колюся. Півроку не пити.
— Боже! Яке щастя! Півроку не вливати отрути!
Прийшов чоловік додому. На цей раз прийшов сухим-сухісіньким.
Землячка відразу ж і накрила його мокрим рядном:
— Де ти був?
— Як де — на роботі...Чого ти присікалася?
— Я питаю, де ти був, коли порядочних людей скажені собаки кусали?!.
Пригадую Ірпінський будинок творчості українських письменників. В залі, де працює телевізор, зібралися чи не всі — принаймні, футбольні уболівальники вже точно всі, — пожильці. Йде пряма трансляція матчу: з кимось — вже не пригадую, з ким саме — не фанат, — грають футболісти київського "Динамо", тоді — всезагальні улюбленці. Але гра у фаворитів щось явно не клеїться. Письменники біля спільного телевізора нервують, один поперед одного щось вигукують, схоплюються, розмахують руками — уболівальницькі пристрасті, одне слово, розгораються.
І тільки один дід Ковінька (його так тоді шанобливо називали) сидів попереду всіх як кам’яний. Навіть у сидячому положенні високий, пряма постава, широка спина, міцна шия, дебела, скульптурно-рельєфна голова — ані тобі ворухнеться, ані пари з уст! Наче то й не він, а його статуя. Зевс! Олімпієць!
Та ось крики уболівальників-письменників, звернені до футболістів на екрані "Бий!.. Та бий же!.. Та забивай же!.." досягають свого апогею, дід Ковінька неквапливо, з достоїнством повертається і незворушливо-спокійно, у своїй звичній манері говорити повільно каже:
— Заспокойтеся, їм про те, що треба забивати ще вчора сказали.
І враз всі й заспокоїлись — бо й правда. Чого кричати "бий", коли футболісти й самі знають, що треба забивати, коли їм справді про це казали ще напередодні матчу...
...Таким мені й запам’ятався Олександр Іванович Ковінька, селянський син з колишнього хутора Плоске на березі тихоплинної річечки Полузір’я, народний наш гуморист: СИМПАТИЧНИМ! Бо таким він був, патріарх-сміхотворець наш і таким назавжди залишився в нашій веселій літературі: СИМПАТИЧНИМ!!!
ДЖЕНТЛЬМЕНИ НЕВДАЧІ
"Пограбування! Всім залишатися на своїх місцях!!!" — так воно, власне, починалося. Так воно, врешті-решт, і почалося: "Пограбування! Всім залишатися на своїх місцях!!!"
Автор навіть знає країну і місто, в якому трапилося це ледь чи не пограбування віку. А втім, у якій країні це відбувалося, не в цьому, зрештою, суть. Автор просто застерігає — особливо добродіїв із слабкими нервами, — яких просить далі не читати, адже за можливі наслідки автор відповідальності не несе, — що його придибенція не вигадана, все й справді відбулося так, як і подано в цьому, звичайно ж, нетлінному шедеврі. Себто бестселері. Тобто трилері , або як нині модно лякати читачів, страшидлику. Одне слово, жах-жаховище! (А що буде, коли за цю повість візьмуться кінематографісти та почнуть знімати який-небудь блокбастер!)