Ні, він був не якийсь там верблюд,
Він майстер був дурилюд!
Махінатор — бо — вищий клас!
Ощуканець — так прямо ас!
І пройдисвіт-крутій хоч куди,
Будь-кого доведе до біди
Без крутні та плутні
він не міг і дихнути,
Ще й встигав теревені при цьому
гнути,
Що робота у нього геть не легка,
Шоб не сказати — важка.
Тож і справді Плутяга
Був великий,
великий трудяга.
І раптом стряслася біда —
Обдурила Плутягу шалапутка одна.
Він сердечно обуривсь і —
факт,
З ним лучився інфаркт.
Як на Байковім гучно його ховали,
Зі сльозами про нього казали
/Шалапутку при цім поминали/,
Що серце вразливе він мав,
І занадто до серце усе він
сприймав.
Він шельмі повірив,
він шельму пригрів,
На вірі-довірі братан погорів.
Тож підлість людська його
буцім згубила.
За віщо ж вона його вбила?
Адже був він всього лиш...
так , так,
ТРУДЯГА!
Наш незабутній,
наш безсмертний
Плутяга.
Дармовис
На стіні якось повис
Мальовничий Дармовис...
Дехто ганив Дармовиса —
Без потреби, кажуть, висить.
Йому б тільки дармувати
Зі стіною кумувати.
Дармоїдствує він радо...
Критиків було багато.
І від них тихенько кис
На стіні той Дармовис.
Мальовничий, а чорнів,
Чималий, а мізернів.
і здавалось тоді всім:
Висить штука та на сміх.
До кімнати раз дівчатко
Залетіло, як курчатко.
— Ой, як гарно тут повис
Цей чудовий Дармовис!
Він кімнату прикраша,
В ньому є, либонь, душа...
"Для краси я тут повис" —
Вмить засяяв Дармовис.
Мальовничий — погарнів,
І вже більш не мізернів.
Всі побачили — овва!
Від хвали він ожива.
Вже кімнату не впізнати
Не кімната, а — пенати.
І збагнули: та повис
Не дарма там Дармовис.
Про здобутки не гримить,
А працює кожну мить —
Зрячим він красу несе!
В мене, люди, мабуть, все.
Головне ж додам я тут:
І такий потрібен труд
(Заперечить хто мені?) —
Просто
висіть
на стіні.
В нашої Натоньки з’явилась датонька…
Схопилась вранці Натонька,
Аж гульк!.. Ой, людоньки!..
Та в неї ж датонька!
Не чекала гостю Натонька,
А вона приперлась, датонька.
"Ох, — зітхнула Натонька, —
Це ж кругла, кругла датонька..."
Зиркнула в люстерко Натонька.
— Іди, іди геть од мене,
датонько.
Я молода ще Натонька,
А ти в літах вже датонька...
Та не пішла од неї датонька...
Зажурилась наша Натонька,
Треба ж відзначати круглу датоньку,
А ніхто ж не привітав з нею Натоньку.
— Ось така я датована, — каже Натонька, —
Що нікого не маю, окрім датоньки.
Є у мене лише хатонька,
Та я у ній, Натонька.
Та у мене кругла датонька...
Та ще пісня є у Натоньки
До круглої датоньки:
Нащо маю чорні брови,
Як нема любові?..
Ой для чого ж було датуватися,
Як нема з ким радуватись?..
Ось така з’явилась датонька,
У нашої Натоньки...
У шістдесят мені
всього лиш двадцять п’ять...
До власного ювілею з нагоди одержання пенсії
Ей, хто сказав, що я старий?
Це в мене просто вік такий!
І хай за паспортом вже шістдесят,
Але на вигляд — п’ятдесят.
В душі ж не більш,
як сорок п’ять.
А як точніше —
двадцять п’ять.
і відтепер,
і відтепер
Я молодий,
Я молодий,
Я молодий пенсіонер.
(За кожний рік життя дали
по цілій гривні!
Такі діла твої, Вкраїно,
дивні!)
Щомісяця гривень я маю шістдесят.
І хай спроможність їх —
на п’ятдесят,
Або й на сорок п’ять
(А як точніш — на двадцять п’ять)
Та я і досі ще не вмер
Я й досі ще живий пенсіонер.
То хто сказав, що я старий?
Це в мене просто вік такий.
За паспортом хай шістдесят,
Але ж на вигляд —
п’ятдесят.
Як придивитись —
сорок п’ять.
І навіть —
навіть! —
двадцять п’ять —
В душі і в гаманці.
І я ще не збираюсь віддавать кінці.
Я ще співаю, тари-бари...
Хоча і зникли гонорари.
Я все одно творю,
творю, творю!
І дасть Бог щось таки
ще й натворю.
Бо в Києві такі жінки,
Що молодіють всі мої роки
Й мені уже не шістдесят,
Не п’ятдесят,
А тільки —
сорок п’ять.
А як точніше —
двадцять п’ять!
І про любов я ще пишу,
Хоча вже й не грішу.
Але так хочеться грішить
Щоб ще якийсь там вік прожить.
То хто сказав, що я старий?
Це в мене просто вік такий.
1996
ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ
ТЕРАРІУМ ОДНОДУМЦІВ,
або
Над чим сміємося, земляни?
Ну, що, здавалося б, жарт?
За тлумачним словником, це: "Сказане чи зроблене для розваги, сміху, дотепу, витівка". Або: "Що-небудь несерйозне, незначне".
Так ось про жарти і жартівників. Про те, над чим сміються земляни (і як сміються), а вони, як відомо, належать — як біологічні істоти — до роду Людина (Homo) родини гомінід. (Рід Homo нині представлений одним видом — людина розумна (Homo sapiens).
Хоч ти, наприклад, американець, хоч українець, а Homo sapiens — і все тут. Але сміх у нас, землян, виявляється, у кожного свій — як і предмет смішного. (Хоч він і мав би бути інтернаціональним, але залишається — на щастя — національним). Що одним видається-смішним, іншим чомусь таким не здається. І хоч вади і ґанджі в людства (землян) мовби одні й ті самі (як і достоїнства — в цілому), а бач, жарти в кожного етносу свої, тільки їм притаманні.
До речі про жарти. Про це й піде наша мова-розмова.
Британські вчені якось вирішили розібратися, а що ж воно таке — най-найсмішніший жарт у світі? (Чи, бодай, у більшій його частині). І провели глобальне дослідження в галузі гумору. Експеримент назвали англійським словом "Saughlab", що в перекладі означає "Лабораторія сміху". А провели його фізіологи з університету Хертсфордшира. На кін було виставлено 40 тисяч (тисяч!) жартів (такі ми, земляни, багаті на сміх, і це лише крихітна частка наших дотепів), що оцінювалися (було отримано два мільйони оцінок!) за п’ятибальною шкалою спеціальним "жартоміром" від "не дуже смішно" до "дуже смішно". Так ось (увага!), найдотепніший жарт Америки виявився таким:
"Двоє чоловіків грають у гольф. Раптом вони бачать, що на дорозі поряд з полем з’являється похоронна процесія. Один з чоловіків застигає в момент удару, знімає кепку, заплющує очі й кланяється. Його приятель каже: "Нічого собі, це найзворушливіший жест, що його я коли-небудь бачив. Ви, мабуть, добра людина". А той відповідає: "Так, ми були одружені 35 років".
Найкращий жарт у Бельгії. "Чому це у качок перетинкові лапи?" —
"Щоб гасити пожежі". — "А чому у слонів пласкі ноги?" — "Щоб давити качок, які горять". Смішно? Кому як.