І все, що він казав, було правдою. Чистісінькою. З тим однак незначним уточненням, що зустрів він колись у сосновому бору звичайну ящірку. Що й справді здалася Мурашці динозавром.
Їй вірять, на неї посилаються у світі вчених мурах. І всі в муравлиську — в який не заглянь, — вірять, що динозаври і справді не вимерли, а й досі живі-живісінькі й академік Мурах їх в живі очі бачив.
Мораль? А ось яка: у мурашнику, бодай і вченому, все може бути. Але чому це ми й досі віримо мурахам від науки та їхньому науковому ґвалту?
А коли б, приміром, за Соболя вийшла?..
Зайчиха чи не щодень кляла свою рознещасну, як вона казала, долю.
А заодно і Зайця свого, з яким нажила вже купу зайчат.
— І за кого я тільки заміж вийшла?!. З ким необачно поєднала свою долю?.. Кому, дурепа неотесана і наївна, довірилась?!. Якомусь сірому? Безталанному і невезучому Зайчуку?!! Тепер не живу — існую!!! А тим часом інші, щасливіші, розкошують! Квіти задоволення зривають!.. Он хоч би й Норка... Ні виду, ні... А яка в неї шикарна сріблясто-блакитна шубка!.. Очі з орбіт вилазять, як глянеш!.. А чому? За які-такі заслуги має розкішне вбрання, у якому престижно межи звірами з’явитися. Бо чоловіка має... Не рівня моєму. А я... Все життя змушена ходити у якійсь там... пхе!.. — заячій. Сіренькій та дешевенькій! І геть непрестижній. Бо йолопа-телепня маю, а не чоловіка. Дундука затрапезного! І сам невдатний з себе і мене такою тримає! А вийшла б я заміж за Норка — о-о!!! Яку б він мені шубу справив би! Справжню, норкову! А коли б, приміром, за Соболя вийшла, га? То й узагалі б у соболевій шубці ходила б! У царській! А не в цій... кацавейці заячій!..
У трутнів літо завжди останнє
Ти на пчіл поглянь: Є робучії,
Але й трутні є Неминучії...
С. Руданський.
Що є, то — є. Бо вони, трутні, й справді неминучії.
У кожному вулику. Та і як же інакше?
Інакше без них у вуликах — цих хатках в мініатюрі, у яких мешкають бджолині сім’ї, — не було б і самих бджіл...
Тих бджіл, які наприкінці літа сповна їм віддячать, родоначльникам своїм.
А тому і літо у трутня завжди і перше, і завжди останнє. Хочуть того чи не хочуть, але вони наперед роковані, тож і пережити літо неминучим не дано.
Цього їм просто не дозволять.
Їхні ж діти.
Трутнів зазвичай буде звинувачено в ледарюванні, що вони, мовляв, у вуликах (чи й поза ними) нічого не роблять.
Це так і не зовсім... так.
Дещо, як виявляється, вони все ж таки роблять.
В їхньому досьє чорним по-білому записано, що трутень "виконує (ага, таки виконує?!.) одну лише функцію в бджолиній сім’ї — запліднює матку". Себто займається любов’ю. В ім’я продовження роду.
Виходить, деякі обов’язки в ледацюги таки є. І — значні. І він з ними успішно справляється, тому й рід бджолиний завдяки їм, трутням, ніколи не уривається на планеті Земля — то хіба ж це, братове, не робота? Ого, ще і яка!
Але це їм чомусь не зараховується і тому кожне літо в трутнів є і першим, і останнім, адже в переддень золотої осені бджоли неодмінно повикидають їх з вуликів. В тришия повитурлюють. На вірну загибель. Своїх... гм-гм... батьків.
Але за наслідки екзекутори спокійні. З морального боку вони неодмінно будуть виправдані — в обмін на мед.
Ним діти й відкупляться. За своє батьковбивство. Тим медом, якого в погоні за солодким життям всі так прагнуть. Недарма ж вважається, що мед є цінним харчовим продуктом і має дієтичні та лікувальні властивості.
Викинуті з вулика, приречені на повільну смерть, трутні ще безпомічно повзатимуть біля рідних хаток, званих вуликами, повернутися до яких їм віднині — зась! І невідворотно згасатимуть, поки й не заклякнуть навічно. Літо відшумить уже без них і без них прийде йому навзамін золота осінь, повна багряних фарб, що палахкотітимуть пожежно.
Але — геть жур з голови!
По весні неодмінно з’являться нові молоді трутні. А одного літнього дня, повного літепла й щемко-хвилюючих надій та сподіванок, молоді трутні, вибравшись з вуликів, здіймуться у свій перший і останній шлюбний політ. Щоби потім за мить любові з маткою так дорого заплатити. Як і водиться у них, смерть свою отримають від тих, кому вони й дали життя.
...Ось і знову скінчилося літо-літечко краснеє... І як завжди, як і минулого літа, як і вік тому, як і тисячу літ тому, як і мільйоноліття тому — перше й останнє в трутнів... Але їх, рокованих фаталістів кохання це не хвилює і не переймає. Як і минулого літа їхні попередники, як і вік тому, як і тисячу літ тому, як і мільйоноліття тому вони за мить любові грішної готові потім розплачуватися власним життям. Правда, мулько їм, що смерть доведеться приймати від дітей своїх, але тут вже нічого не вдієш. Світ білий, загалом прекрасний і розпрекрасний, чомусь завжди такий жорстокий, а солодкий мед на повірку неодмінно виявиться таким гірким...
ЯКА НАЙЛУЧЧА ПТИЦЯ?
Байка у віршах і навіть трохи у прозі
В одному солідному НДІ затверджували теми наукових робіт: над чим будуть трудитися відділи взагалі і старші наукові співробітники зокрема.
І ось у цей критичний, так би мовити, час одному старшому науковому співробітнику з відділу фольклористики, Кандидату наук випадково потрапила до рук байка...
А втім, щоб наша річ була ясна,
То ось вона:
КЛИМ
Байка Левка Боровиковського
Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:
Чи чиж, чи соловейко, чечітка, чи синиця?
Голодний Клим озвавсь басá:
— Найлучча птиця — ковбаса!
— Дотепно, — мовив Кандидат, —
За автора я вельми рад.
До того ж і в народнім дусі... —
Тут задзвеніло щось у Кандидата в усі, —
Стривай!.. Та це ж... це ж тема з тем!..
Ур-ра! Живем!..
І Кандидат, схопивши авторучку та папір, швидко написав: "Моя тема на такий-то рік. Дослідження нез’ясованого питання: "Чи сюжет своєї популярної байки "Клим" Л. Боровиковський узяв із народних джерел, а чи навпаки — сам сюжет із байки Боровиковського згодом перейшов у народну творчість?.."
Тему затвердили, і от
Спішить на поміч вже Аерофлот.
Невтомний Кандидат
Летить на місяць в Ленінград
(В архівах, звісно, працювати,
Аби в дослідженні було що цитувати).
На другий рік спішить учений муж
В Москву чимдуж.
На третій — в Київ поспіша