У почеті бога виноградарства та виноробства веселуна Діоніса був і один добродій на ймення Пан. У давніх греків теж розвеселий бог. Коли його матері Дріопі показали її немовля, німфа жахнулася: виявляється, вона народила якусь химерну істоту з козячими ріжками, покриту шерстю та ще й з бородою. Жах, жах! Бідна, бідна мати! Але батька Гермеса та богів-олімпійців такий вигляд немовляти вельми розвеселив, вони й нарекли хлопчика Паном (себто тим, "хто, подобається всім").
Вирісши, Пан тинявся горами та лісами, танцював з німфами та грав на сопілці. Ще він розважався тим, що зненацька, в обідню перерву, коли наставала полуденна тиша, своєю зовнішністю наганяв страх, пізніше названий панічним. І швидко цей цапоногий божок з козячими ріжками став найближчим питним братом Діоніса. Незважаючи на свій непривабливий вигляд божок-цапок був переповнений пристрастю закохання, а тому часто ганявся за прекрасними німфами — губа, як бачимо, не дура! І все було б нічого (хоча ми знаємо сумні приклади до чого призводить жлуктіння чи не баняками вина), якби не... Не його хтивість, що переходила усякі межі. І допився козячий божок до того, що забаг любові німф. Юні діви були писаними красунями. А ще вони надихали поетів на творчі подвиги, даруючи їм цілі торбеги натхнення. Хоч самі вели безпутне життя і над усе любили узливання, вони були за сумісництвом ще й покровителями шлюбів. Боги та божки за ними добряче упадали. Не став винятком і Пан.
Він забаг любові німф — ні сіло, ні впало, дайте, дядьку, сала!
І це при тім, що юні красуні, п’янички й розпусниці, все ж крутили носиками, як з’являвся рогатий цапоногий божок з хвостом і бородою. Любов з цапоподібним крутити? Та ніколи!
І дали йому від воріт поворіт. Чи по-нашому, по-українському, піднесли гарбуза.
І спалахнув Пан: якщо німфи не хочуть з ним любитися по своїй волі, він їх... він їх примусить це зробити! Ось так! З цією метою і звернувся за допомогою до свого протеже Діоніса. Так, мовляв, і так, вернуть од мене носики прекрасні німфи — присилуй їх закрутити зі мною оті, значить, романи.
Діоніс аж витріщився з подиву.
— Та воно вроді з примусі любові не буває, — подивувався. — Як змусити німф крутити з тобою оті, значить, романи?
А Пан як найнявся: зроби та зроби, Діонісе, аби німфи й зі мною крутили любов.
Крякнув Діоніс.
— Любов, даруй, навіть богам непідвладна. Та гаразд, спробую, коли вже тобі так приспічило.
Подарував він своєму сатиру і другу-пияку священну золоту амфору. З любов’ю? З любов’ю амфор, навіть золотих, не буває. Інша річ — з вином. Всі знали, що допоки та золота амфора Діоніса повна хмільного трунку, доти боги і люди будуть веселитися і жити в радощах і безтурботності. І в благоденствії — так тоді ще вважали. Що пиятика призводить до благоденствія, а не до зубожіння, як ми тепер знаємо. Це відкриття, що за нього людство дорого заплатить, прийде до нього значно пізніше.
Амфора ж та, золота і чарівна, маючи дно, насправді була бездонною. Скільки не хлебчи з неї вина, вона завжди буде повною. Справді нездійсненна мрія пияків усіх національностей.
Даючи таку амфору Панові, Діоніс застеріг: тільки гляди не впусти амфору і не розхлюпай її вміст.
— І ця посудина примусить німф мене кохати? — Пан спершу був аж розчарованим.
— Допоможе, якщо... Якщо зумієш непомітно споїти юних вродливиць. А п’яненьким, як відомо, море по коліна. Особливо, жіночкам. Після якоїсь там, надцятої чаші їм навіть ти, цапоногий з ріжками та хвостом і в шерсті видасишся чи не красенем — принцем з казки! І вже захмелілі, вони неодмінно пересплять з тобою.
Але вийшла заковика: споюючи німф — так би мовити, підготовлюючи їх до любовного ложа, — Пан сам так нализався із золотої амфори, що й на ногах не міг триматися (де вже там любов’ю займатися!). Беркицнув. А падаючи, копитом зачепив амфору, перекинув її й миттєво захріп. Цілу ніч витікало з перевернутої амфори вино, доки й не витекло. Вранці Пан, стогнучи з похмілля та хапаючись за голову, що аж тріщала, бідолашна, тільки сплюнув, побачивши перевернуту амфору із уже сухим дном. Оце так допився! Спокусив красунь. А німфи, в свою чергу стогнучи з похмілля, посхоплювалися і — шаміль-шаміль, — порозбігалися по кущах...
Так скінчився золотий вік людства — як спорожніла золота амфора.
P. S. Коли б автор писав, приміром, байку на цю тему, а не правдиву-щонайправдивішу побрехеньку, то в ній за законами жанру була б мораль: пити, мовляв, треба менше. Тоді й любов буде, і все інше. А так... допився до того, що й золотий вік людства мекнув!
Куди вже далі. Але історія вчить, що вона нічого... не вчить. Ми п’ємо й далі.
Хоча вже й знаємо, що далі пропивати, як усе вже здається процмулили, що змогли, немає чого. Тим більше, бездонних амфор нині теж немає. Як і бога веселощів Діоніса. І Пан невідомо де подівся — пропивши свою долю.
Але так іноді хочеться дістати бездонну амфору. А діставши, якщо й не споїти кралечок, то бодай самому напитися до самісіньких риз. Тому й популярна у всі часи пісенька: "Ой, у полі билиночка колихається, А в шиночку вдовин син напивається..."
Все ще напивається. З часів Пана та Діоніса.
Кажуть, він п’є з горя. Тому, що бідний.
А ще кажуть: бідний він тому, що... напивається.
ТІЛО ВИДОВЖЕНЕ, ЗМІЄПОДІБНЕ, ХИЖАК
— Він, він це... Що не кажіть, а їй же Богу, він!..
— Хто — він?
— А той, хто мене душив. Він, зараза, він!.. Хоч ріжте мене, а він... Тіло видовжене, змієподібне, хижак! Хто ж ще буде, як не він? І ледь було мене не відправив де праотців. І досі шия болить. Коли б не підоспіла підпомога...
І скільки не допитуються, бувало, у відповідь одне і те ж: тіло видовжене, змієподібне, хижак...
— Кажу, він, бо хто ж його не знає — змієподібного? Щоб його трясця трясла, як він мене, стерво, тряс!.. Ич яку моду взяв, на шию чоловікові кидатись! Що я йому такого зробив? Тільки й того, що хотів спіймати...
І лише після доброї чарки дядько Степан, підкручуючи вуса, нарешті
заходжується розповідати.
Гостював він тієї весни в Очакові, в дочки, яка там замужем за річковим капітаном. І там, де ото в Лиман впадають Дніпро та Південний Буг (тому й лиман зветься Дніпровсько-Бузьким), рибку собі ловив. Тихо, як кажуть, і мирно.