— Але ж ви не здали своїй... себто радянській державі одержаний мільйон! — вже верещала керівниця. — Хіба ви не знаєте, що цей мільйон є власністю нашої держави? Між іншим, держави робітників, селян і творчої інтелігенції, які під керівництвом рідної партії будують щасливе життя. Негайно віддайте мільйон!
І з цими словами керівниця делегації вихопила з рук розгубленого клоуна — як це він і справді не подумав про рідну державу робітників, селян та творчої інтелігенції? — чек, що був виписаний іспанською мовою, але сума — 1 мільйон, — була проставлена цифрами.
Вранці злополучний чек було передано до радянського посольства в Каракасі. Того ж дня представник посольства з чеком помчав до банку отримувати гроші. В сумі один мільйон. Згідно виписаного чеку. А там,
глянувши на чек, посміхнулися.
— Ваш чек, — пояснили представнику посольства, — виписаний не на один мільйон боліваро — як ви знаєте, саме така грошова одиниця в нашій країні, — а на мільйон фелічідад. А такої грошової одиниці, як фелічідад, у нашій країні немає. І ніколи й не було. Але ви не переймайтесь, сеньйору Попову виписали не 1 мільйон боліваро, а значно більше: на 1 мільйон щастя. Адже фелічідад перекладається, як щастя. Тож привітайте сеньйора Попова з днем народження і побажайте йому 1 (один) мільйон щастя. Себто фелічідадо.
Винуватець тієї історії, що швидко стала відомою в Каракасі і навіть потрапила на сторінки преси, дізнавшись, чого йому було виписано аж на цілий мільйон, — зрадів більше, аніж коли б йому подарували мільйон боліваро — недарма ж його називали сонячним клоуном. Сміявся Олег від душі — як ніколи в житті. Згадав, як західна преса якось писала, що він — мільйонер, адже одержує "відсотки від сміху". І суть була в тому, що Олег Попов і справді одержував від сміху. Від того, що йому дарували люди, мільйони? Так, але навіть, більше. Ось один з прикладів. Якось клоуну прислала листа одна дівчина (на конверті було коротко зазначено: "Москва. Олегу Попову"): "Спасибі, ви мені життя врятували".
Переживши жахливу трагедію, вона збиралася поквитатися з життям. Проходячи мимо цирку, зустріла знайому, а в тієї був зайвий квиток (хтось не прийшов), вона і вмовила адресатку відвідати виставу.
Того дня Олег Попов виступав з програмою "Лікування сміхом". Подивившись спектакль, дівчина збагнула: життя прекрасне і дивовижне, аби його занапащувати чи й зовсім втрачати.
"Спасибі вам, клоуне" — закінчувався лист.
Сонячний клоун був як ніколи зворушений.
— Але дякувати треба не мені, — казав, — а — сміхові. Він і справді наш рятівник... Він тебе раз врятував, моя дорога шанувальнице, живи довго і щасливо, а мене рятує все життя. Можливо, вже врятував і мільйон разів!
Тут він і справді мільйонер. І щастя у нього і справді аж на 1 (один) мільйон. Це якщо порахувати всі посмішки, даровані йому глядачами. Його жарти, репризи, трюки еквілібриста і навіть ходіння по канату завжди викликали щирий регіт, і це рятувало сонячного клоуна від усіх негараздів життя — а в кого їх немає? Але є сміх, а перед його величністю Сміхом всі негаразди просто... просто безсилі. Такі, що нічого, власне, не значать.
АЛЕ Ж Я — ДЖІНА ЛОЛЛОБРИДЖІДА!..
Коли іноді чуєш не те, що за логікою розвитку події (сюжету) чекаєш почути, тоді...
Так, так, тоді з’являється він — добрий, добрий Дядько Сміх. Бо й
справді, коли чекаєш одне, а чуєш інше, зовсім протилежне, несподіване, часто нелогічне, ще й іноді парадоксальне, то воно й народжує смішне. В одних випадках вибух сміху-реготу, в інших лише іскорку дотепу, але і її досить. Недарма ж бо кажуть: мала іскра, а поле спалить.
Наприклад. Хтось на повному серйозі заявляє: о, цей чоловік потрібен... І після паузи додає: як сироті трясця. (Як торішній сніг, як лисому гребінь, як кожух улітку і т. д.).
Чуєш: о, так, так, помогло. Виявляється, і справді помогло, але — як мертвому кадило (припарка).
Інший гарно співає, але... як муха в глечику.
Хтось добре заробив — як Хома на качалках. Як? А так: Хома одну качалку продав, а дев’ять баби в нього на спині побили.
Хтось когось любить, але — як пес палицю, як сіль в оці, як кольку в боці...
Міцний, але як бублик утроє, як курка задрипана...
І подібних парадоксальних (алогічних) каламбурів можна наводити ще і ще. Сотні й сотні — невичерпна бо мудрість народна!
Найщедрішу порцію веселого отримуєш з анекдотів, званих у нас в Україні так симпатично: усмішки. В житті їх зустрічаєш чи не на кожному кроці. Особливо серед оголошень: "Ліфт поламаний, найближчий ліфт в сусідньому будинку".
Два п’яних сусіда сваряться. Один з них, тримаючи в руці пляшку, кричить другому:
— Цить, Климе, бо розіб’ю об твою голову пляшку!
Уявляєте, чоловікові погрожують розбити об його голову пляшку. І що б ви думали відповів той чоловік? А те, що ви й не чекаєте:
— Бий, мені твоєї пляшки не жалко.
Або:
— Ох і весілля ж було! Аж на третій день розійшлися.
— Хто, гості?
— Та ні, молодий з молодою.
Зібрався один чоловік на полювання. Поснідав добре, торбинку харчів та патрони прихопив і вийшов з хати.
А вслід йому жінка кричить:
— Степане, ти ж рушницю забув!
Що Степан відповів — ви можете вгадати? Смію запевнити, що ні.
— Ат, не буду повертатися, бо удачі не буде!
З бувальщин, підслуханих у лікарні:
— Хворий перед смертю потів?
— Так, потів. І — дуже.
— О, це добре, дуже добре... Піт здійснює оздоровчий ефект.
Зрозуміло вже з вище наведених прикладів, що сміх частіше всього виникає за відсутності логіки.
І здорового глузду заодно.
Логіка — це очікування очікуваного, стандартного результату. А зі стандарту який сміх . На алогічності, між іншим. тримається добра половина — як не більше, — нашого сміху. Особливо українського з його національними усмішками. Це підтверджує і творчість знаного нашого класика, творця невмирущих і завжди дотепних "Співомовок" Степана Руданського;
А що тільки в церкві дяк
"Іже" заспіває,
Бідна баба у кутку
Мало не вмліває.
Аж завважив теє дяк.
До неї забрався:
"Чого плачете ви так?" —
Стару запитався.
"Як не плакати мені, —
Стара баба каже. —
Коли мене голос ваш
Аж за, серце в’яже!